10.5

Вона тримала доньку так міцно, ніби могла захистити її самими обіймами. Але думки вже не слухалися. До цієї ночі Анастасія вірила, що істота переслідує тільки її. Вона була готова терпіти безсоння, страх і навіть власне божевілля, аби тільки не наражати на небезпеку рідних. Тепер з'ясувалося, що небезпека давно переступила межу, яку вона намагалася втримати.

— Софійко, послухай мене уважно, — сказала вона, відсторонившись. — Якщо ти ще раз побачиш ту жінку, не розмовляй із нею. Не підходь до неї й ніколи не йди за нею, навіть якщо вона говоритиме моїм голосом. Зрозуміла?

— А якщо вона буде схожа на тебе? — Дівчинка зблідла.

Анастасія не змогла відповісти відразу. Саме цієї миті з коридору долинув її власний голос:

— Софійко, іди сюди, сонечко. Мама на тебе чекає.

Донька здригнулася й міцно вчепилася в материнську руку. Анастасія сиділа нерухомо. Вона чула кожну інтонацію, кожну знайому м'якість у голосі. Так вона кликала Софійку, коли та ховалася під столом або не хотіла йти спати. Навіть ласкаве слово «сонечко» прозвучало саме так, як вона вимовляла його щодня.

— Мамо, — прошепотіла дівчинка, — але ж ти тут.

Голос за дверима повторив:

— Софійко, не змушуй мене приходити по тебе.

Анастасія відчула, як донька почала тремтіти. Вона знала, що не можна обертатися. Знала, що істота саме цього й домагається. Але тепер за її спиною стояло щось, що вже навчилося говорити її голосом і могло покликати дитину до себе. Анастасія повільно простягнула руку до нічника, не відводячи погляду від доньки.