10.4

Анастасія вкладала шестирічну Софійку спати. Дівчинка довго крутилася під ковдрою, розповідала про садочок, про нову подругу й про те, як хоче на вихідних поїхати до бабусі. Анастасія слухала, гладячи її по волоссю, і вперше за багато днів відчувала, що може хоча б ненадовго забути про свій страх.

— Мамо, — раптом запитала Софійка, — а чому ти останнім часом не дивишся на мене, коли ми розмовляємо?

— Дивлюся, сонечко. — Анастасія завмерла.

— Ні. Ти весь час дивишся кудись убік. А коли я підходжу до тебе ззаду, ти здригаєшся.

— Просто я дуже втомилася. — Анастасія спробувала усміхнутися.

Дівчинка помовчала, а потім несміливо запитала:

— А та тітонька теж утомилася?

У кімнаті стало так тихо, що Анастасія почула гудіння лампи над ліжком.

— Яка тітонька?

— Та, що стоїть за тобою.

Анастасія відчула, як у неї похололи руки. Вона повільно перевела погляд на доньку, намагаючись не показати, наскільки сильно злякалася.

— Ти її бачиш?

Софійка кивнула, ніби йшлося про щось цілком звичайне.

— Не завжди. Вона з'являється, коли ти думаєш, що ніхто не дивиться. Сьогодні вона стояла біля дверей, поки ти чистила зуби, а вчора була за тобою на кухні.

— Вона щось тобі говорила?

Дівчинка знизала плечима.

— Сьогодні сказала, що ти скоро підеш, а я залишуся з нею.

Анастасія різко підвелася. Ліжко скрипнуло, і Софійка злякано притиснула до себе ковдру.

— Мамо, я щось не так сказала?

Анастасія одразу обійняла її.

— Ні, моя маленька. Ти нічого поганого не зробила. Чуєш? Нічого.