9.1

Марина посадила її назад на стілець. Перед тим як піти, сфотографувала просто для себе. Наступного ранку лялька стояла посеред горища. Марина завмерла на сходах та подивилася на фотографію в телефоні. На знімку лялька сиділа на стільці, а в реальності стояла.

— Ну добре… — Марина підійшла й обережно посадила її, тоді помітила ще одну деталь.

Очі ляльки дивилися не прямо, а були повернуті в бік сходів. Наче вона дивилася на того, хто піднімався. Через кілька днів Марина розповіла про це чоловікові.

— Ти сама її переставляєш.

— Я не переставляю.

— Може, діти?

— Я її не чіпала. — Їхня шестирічна донька Софія одразу образилася.

— Бачиш? — Марина посміхнулася.

— То просто стара лялька. — Чоловік знизав плечима.

Того вечора він сам піднявся на горище і посадив ляльку на стілець, також зробивши фотографію.

— Тепер запам’ятай, де вона сидить.

— Я й так пам’ятаю.

— Добре. — Він спустився.

Перед сном Марина ще раз переглянула фотографію. Лялька сиділа на стільці, її руки були складені на колінах. Але на фотографії на задньому плані, між двома коробками, стояло маленьке дзеркало.

У ньому відображалася лялька. Тільки відображення дивилося прямо в камеру. Через тиждень лялька почала зникати, спочатку на кілька хвилин. Марина залишала її на горищі, спускалася вниз, а коли поверталася стілець був порожній.

Вона шукала ляльку. І щоразу знаходила її в іншому місці. Першого разу біля старої шафи, другого під вікном, третього на сходах, а четвертого біля дверей горища. Вона не могла зрозуміти, як це відбувається. Двері горища зачинялися, а вікно було закрите.