8.9

Найгірше було те, що після того дня тінь Марка більше ніколи не поводилася нормально. Іноді вона з’являлася не зовсім там, де мала бути. Часом відставала від нього на кілька сантиметрів, а іноді повертала голову вбік, хоча Марко продовжував дивитися прямо перед собою.

Одного разу Олена прокинулася серед ночі й побачила, що син спить. Поруч із його ліжком стояла тінь. Однак Марко лежав так, що жодне джерело світла не могло її створити.

Тінь нерухомо дивилася у вікно, ніби чекала на когось. Через одинадцять років Олена повернулася до того самого села. Будинок усе ще стояв на своєму місці. Тільки тепер будинок мав новий дах, нові вікна та новий паркан.

Олена довго стояла через дорогу й мовчки дивилася на подвір’я. Сонце яскраво освітлювало все навколо. Дерева відкидали чіткі тіні, а паркан залишав на землі довгу темну смугу. Та будинок не відкидав тіні.

Біля самого ґанку стояла маленька дитяча тінь. Олена завмерла, не в змозі відвести від неї погляду. За кілька секунд тінь повільно підняла руку, а потім помахала їй. У кишені завібрував телефон. Олена дістала його й побачила повідомлення від Марка:

«Мамо, ти вже там?»

Вона швидко набрала відповідь:

«Так».

За кілька секунд прийшло нове повідомлення.

«Тоді не заходь до будинку».

Олена кілька разів перечитала його, не розуміючи, чому від цих простих слів їй раптом стало холодно. А потім помітила ще одне повідомлення. Воно також було відправлене з номера Марка, але дата відправлення стояла двадцять дев’ять років тому. Олена відкрила його.

«Я повернув свою тінь. Тепер він хоче твою».