8. Будинок без тіні.

Старий будинок вони купили наприкінці вересня. Не через його красу — її там, відверто кажучи, було небагато. І не тому, що родина давно мріяла залишити місто й перебратися за його межі. Просто ціна була підозріло низькою, а сам будинок — занадто великим для їхнього бюджету.

Він стояв на околиці невеликого села, за кілька кілометрів від траси. До найближчих сусідів було близько десяти хвилин пішки. Навколо росли старі яблуні, кілька високих беріз, а за будинком темнів сад, давно зарослий бур’янами.

Сам будинок був двоповерховим, із широкими вікнами та темним дерев’яним ґанком. На фотографіях він здавався похмурим і непривітним. Вживу був просто старим.

— Тут потрібен ремонт, — сказала Олена, переступаючи поріг.

— Зате місця вистачить усім, — відповів її чоловік Сергій.

Їхній восьмирічний син Марко вже бігав другим поверхом.

— Мам! Тут моя кімната буде!

— А чому саме твоя?

— Бо я перший знайшов!

Олена засміялася, і того дня вони не помітили нічого дивного. Перші дивності почалися наступного ранку. Сонце зійшло близько сьомої, заливши подвір’я світлом. Дерева відкидали довгі тіні, і паркан теж. Під старою лавкою біля ґанку лежала чітка темна смуга.

А ось сам будинок… Тіні він не мав. Олена першою звернула на це увагу. Вона стояла біля вікна з чашкою кави в руках і дивилася на подвір’я. Сонце вже піднялося достатньо високо, освітлюючи все навколо. Вона бачила власну тінь на підлозі, тіні дерев, паркану й старої лавки біля ґанку. Навіть тонкі дроти над дорогою залишали на землі ледь помітні темні лінії.