1.3

Дівчина затиснула телефон у долоні, три хвилини нічого не відбувалося. Потім пролунав тихий скрегіт, наче ніготем провели по дереву. Вона перестала дихати. Скрегіт повторився, повільно від верхнього краю дверей донизу. Потім ще раз і тоді тиша.

Вона просиділа на ліжку до світанку, після цього минув тиждень. Три удари були щоночі, завжди о 03:13, завжди однакові.

"Тук. Тук. Тук."

Вона перестала спати, їла через силу. На роботі ловила себе на тому, що дивиться на годинник кожні кілька хвилин.

"03:13."

Ці цифри почали переслідувати її. Вона бачила їх на чеках, у номерах автобусів, на рекламних екранах. Одного разу прокинулася серед дня й побачила на телефоні 03:13, хоча за вікном було яскраве сонце.

Вона почала шукати пояснення, спочатку звичайні. Сусіди, хулігани, зламаний замок. Хтось помилився квартирою. Потім менш звичайні: в інтернеті, у старих форумах, газетних архівах. Вона вводила різні запити.

«Стук у двері о 03:13». 

«Три удари вночі».

«Хтось стукає, але за дверима нікого немає».

Більшість результатів були дурними: жарти, міські легенди, історії, вигадані заради переглядів. А потім вона знайшла один старий допис, опублікований одинадцять років тому. Автор написав лише кілька речень:

«Якщо чуєте три удари після третьої ночі не відповідайте. Якщо почуєте четвертий не дивіться у вічко. А якщо почуєте голос людини, яку любите… не відчиняйте за жодних обставин».

Коментарів було сотні, але майже всі видалені. Залишився один.

«Воно не стоїть за дверима».

Дівчина перечитала речення кілька разів. Рід ним було ще одне:

«Воно просто хоче, щоб ти так думав».