1.1

Вона сіла на ліжку. Звук був тихим, майже ввічливим. Наче хтось стояв по той бік і терпляче чекав, коли йому відчинять. Вона затримала подих, ніхто не мав приходити. Особливо о третій тринадцять ночі.

— Сусіди, — прошепотіла сама собі.

Це було перше пояснення, яке спало їй на думку. Бо звучало переконливіше, ніж вона сама в нього вірила. Можливо, хтось помилився поверхом. Можливо, сусід повернувся пізно й переплутав двері, або просто здалося. 

Вона не встала, лише натягнула ковдру вище й спробувала заснути. Вранці вона вже забула про це. Наступної ночі вона знову прокинулася від стукоту.

"Тук. Тук. Тук." — Цього разу вона не заснула одразу, лежала на спині й дивилася в стелю.

Тиша була настільки глибокою, що вона чула власне дихання. Серце стискалося від дивного, безпричинного відчуття тривоги. Вона не знала, чому саме ці три удари так її налякали. Адже це були лише двері, лише хтось за ним. Вона потягнулася до телефону.

"03:13."

Цифри світилися холодним білим світлом, а вона чекала.

"03:14." — Нічого.

— Хто там?

Запитання вирвалося раніше, ніж вона встигла подумати. Відповіді не було. 

— Дурниці. — Дівчина видихнула, поставила телефон на тумбочку.

Посміхнувшись власній дурості вже заплющувала очі, коли з-за дверей долинув тихий голос:

— Відкрий. 

Дівчина перестала посміхатися, вона не впізнала голос. Але щось у ньому було неправильним, наче слова вимовляв хтось, хто лише вчився говорити людським голосом. Вона не відповіла, за дверима теж замовкли. Через кілька секунд пролунало:

— Я знаю, що ти не спиш.