1.5

Дівчина відчула, як по спині пробіг холод.

— Що?

— Ти була маленькою. Ти казала, що хтось стукає у двері.

— Хто?

Мати важко видихнула.

— Ти казала, що це твій брат.

Дівчина заплющила очі, у неї ніколи не було брата. Вона це знала, принаймні так їй завжди казали.

— Мамо… у мене немає брата.

Мати нічого не відповіла, а потім голос матері затремтів.

— Саме тому ми ніколи не говорили тобі про це.

Дівчина відчула, як холонуть руки.

— Ти була маленькою. Тобі було п'ять.

Мати говорила дуже тихо.

— Ти казала, що вночі до дверей приходить хлопчик.

Дівчина мовчала.

— Ти називала його братом.

— Яким братом?

— Старшим.

У кімнаті стало холодніше.

— У тебе ніколи не було старшого брата, — продовжила мати. — Але ти знала, як його звати.

— Як?

Мати не відповіла.

— Мамо.

— Не відкривай двері.

— Як його звати?

Тиша, потім мати прошепотіла:

— Твоє ім'я. Не відкривай двері, — прошепотіла вона.

— Чому?

— Якщо він знову почав стукати… — Зв'язок обірвався.

Тієї ночі вона не лягала. Сиділа на підлозі спальні, притулившись спиною до ліжка. Телефон лежав поруч: 03:11. Вона дивилася на секунди, у квартирі було холодно.

"03:13." — Нічого, вона майже розслабилася і тоді почула:

"Тук. Тук. Тук."

Але цього разу звук прийшов не з вхідних дверей, він лунав із кухні. Вона повільно підняла голову, ще три удари:

"Тук. Тук. Тук." — З кухні.

Вона не рухалася, потім удари повторилися, вже ближче.

"Тук. Тук. Тук." — Тепер із коридору.

Дівчина затиснула рот долонею, її погляд повільно ковзнув до вхідних дверей. Вони залишалися нерухомими, замкненими. А потім… ручка повільно опустилася. Вона дивилася на неї, не кліпаючи. Ручка піднялася і знову опустилася.