Супутник темряви

Це трапилося в старому домі на околиці невеликого містечка, де жили подружжя Ганна й Іван. Будинок дістався Ганні від бабусі, і хоча той був старий, жінка не хотіла його залишати, адже вважала його особливим. На перший погляд, це була звичайна хата, але з настанням ночі всередині відбувалося щось дивне: тріщали підлоги, чулися шерехи, а у вікнах ніби мелькали тіні.

Одного осіннього вечора, коли листя кружляло у вирі холодного вітру, Ганна повернулася з ринку. З нею була несподівана покупка — кіт, чорний, мов ніч, з жовтими очима, які блищали навіть у темряві. Він виглядав худим, але міцним, а його погляд був проникливим і тривожним. Жінка зраділа компанії, адже чоловік часто був у роз'їздах, і будинок здавався порожнім.

— Ох, та ти наче вічний супутник самої темряви! — засміялася Ганна, коли кіт ступив до хати, а його жовті очі осяяли напівтемну кімнату.

Кіт повів себе так, наче завжди тут жив. Він розглядав кімнати, обережно ступаючи, ніби пам'ятав кожен куток будинку. Ганна вирішила назвати його Тінь, що було підходящим іменем для такого химерного кота.

З часом, однак, жінка помітила щось дивне. Тінь ніколи не виходив із будинку вдень, а тільки з настанням сутінків він оживав і неспокійно пересувався кімнатами, часто вдивляючись у пусті стіни чи в темні кути. Щоразу, коли вона намагалася взяти його на руки, він виривався і зникав у тіні.

Однієї ночі, коли вітер за вікнами посилювався, Ганна прокинулася від якогось глухого стуку. Вона прислухалася. У коридорі почулися кроки — важкі й повільні, не такі, як у кота. Серце жінки закалатало, адже, крім неї і Тіні, вдома нікого не було. Ганна обережно підвелася з ліжка й навшпиньках рушила до дверей. Кроки замовкли, але в глибині коридору вона побачила жовті очі, що світилися в темряві.

— Тінь? — прошепотіла вона, намагаючись переконати себе, що це просто кіт.

Та очі залишалися нерухомими, ніби чекаючи. Раптом почувся шепіт, від якого мороз пробіг по спині. Слова ледь розбиралися, але Ганна чула власне ім'я: хтось наче кликав її з темряви, приманюючи вглиб коридору.

Поступово, з наближенням до кота, Ганна почала помічати обриси тіла поруч із ним, мовби з самої темряви виринала постать, котра ледве відрізнялася від темряви коридору. Це була жінка в старовинній одежі, але її обличчя лишалося прихованим у густій тіні. Її шепіт дедалі наростав, а кроки стали ближчими. Кіт сидів поряд і тихо муркотів, немов супроводжував примару.

Жах опанував Ганну, але її ноги наче приросли до підлоги. У цей момент постать, не відводячи погляду від жінки, піднесла руку, мов закликаючи підійти. Ганна відчула холодне дихання поруч, а в повітрі пролунав тихий сміх, майже невиразний.

Наступного ранку Ганна прокинулася на підлозі в коридорі. Кіт сидів біля неї і пильно дивився, ніби очікуючи, коли вона прийде до тями. Оглянувшись навкруги, Ганна побачила на стіні напис, виконаний у чорних слідах, схожих на подряпини: "Я чекаю".

Кілька днів потому Ганна вирішила все розповісти Івану, коли той повернувся додому. Чоловік вислухав її, але лише скептично похитав головою.

— Це просто втома, — заспокоював він. — Ти сама собі щось надумала.

Та вночі, коли Ганна заснула, Іван почув той самий звук кроків у коридорі. Вийшовши з кімнати, він побачив ті ж жовті очі кота, які світилися в темряві, та силует жінки, яка стояла поруч. Її погляд був порожнім і безживним. Раптом Іван відчув, як його паралізує страх, а холод охопив все тіло. І тільки жовті очі кота, що світилися поруч із привидом, були останнім, що він запам’ятав перед тим, як темрява поглинула його свідомість.

На ранок Ганна знайшла його непритомним біля того самого місця. Він прокинувся, але вже не був тим самим чоловіком. Його очі були порожні й тривожні, ніби він залишив частину себе там, у пітьмі коридору. Кіт, мов невидимий сторож, сидів поруч і не відводив від них своїх пронизливих жовтих очей, які ніби знали набагато більше, ніж мали б.

Минали дні, і Іван ставав все більш замкнутим і похмурим. Він уникав розмов і намагався уникати темних місць у будинку. Ганна не знаходила собі місця від тривоги, та щоночі вона бачила, як жовті очі Тіні світяться в темряві, спостерігаючи за нею і її чоловіком, ніби очікуючи чогось.

Зрештою, одного разу, коли Ганна повернулася додому, вона не знайшла ні Івана, ні кота. Вона прочесала весь будинок, але жодної ознаки, що він кудись виходив, не було. У коридорі на стіні залишилися ті ж самі подряпини, що свідчили: "Я взяв його". У відчаї і страху жінка покинула будинок і ніколи більше не поверталася.

Кажуть, що відтоді кожної ночі з дому чути тихе муркотіння, а у вікнах, сповнених темрявою, на мить з’являються жовті очі, що спостерігають за навколишнім світом, ніби очі старого хазяїна дому, який чекає нових гостей, аби продовжити свою містичну гру.