Будинок забутих спогадів

У маленькому містечку, загубленому серед густих лісів і туманних пагорбів, стояв покинутий особняк з віковою історією. Місцеві називали його «Будинок Забутих Спогадів», бо жоден, хто колись жив у ньому, не залишився довго. Люди шепотіли, що будинок був проклятий і в його стінах жила душа привида — дівчини, яка втратила розум через зраду. Її називали Примарою Елізи. Розповідали, що вона з’являється лише опівночі, одягнена в старовинну білу сукню, з темними як вугілля очима, які завжди плачуть кривавими сльозами.

Одного разу в містечко приїхав молодий дослідник на ім'я Андрій. Він давно займався містичними історіями і, почувши про примару Елізи, не зміг втриматися від спокуси. Андрій був впевнений, що містичні сили — це лише вигадки, а привиди — ніщо інше, як вигадані історії та міфи. Він вирішив провести ніч у цьому старому будинку, щоби розкрити легенду і довести, що Елізи не існує.

Андрій увійшов у будинок, обтягнутий пліснявою і затягнутий павутиною. Повітря було важким і гнилим, а кожен його крок розносився лунким стуком по порожніх кімнатах. Він занурився у напівтемряву, підсвічуючи собі ліхтариком, і не помічав, як тихо закривалися двері за його спиною.

Будинок зустрів його дивним холодом і шелестом, що просочувався крізь стіни, як ледь чутний шепіт. Андрій сів у кімнаті з величезними старими вікнами, через які ледь пробивався світ місяця. Він розгорнув блокнот, готуючись робити записи, але щойно він відкрив першу сторінку, по кімнаті пронісся сильний вітер, хоча всі вікна були зачинені. Раптом він почув тихий стогін, ніби хтось плакав в іншій частині будинку.

Вирішивши перевірити, Андрій піднявся на другий поверх. Старі сходи скрипіли під його ногами, кожен крок здавався йому важчим і холоднішим, ніж попередній. Коли він дійшов до кінця коридору, двері на кінці самі відчинилися. За ними була кімната з розбитим дзеркалом, під яким лежала стара фотографія: дівчина в білій сукні з довгими темними волоссям і очима, що здавалася водночас живими та мертвими.

Андрій відчув, як його серце завмерло. Він подивився на фотографію — і тут йому здалося, що очі дівчини рухаються. Він подумав, що це лише уява, але з кімнати раптом долинув звук плачу. Він оглянувся і побачив її: вона стояла у кутку кімнати, оповита тінню, обличчя ховалося під пасмами волосся, а її руки тримали зім'яту білу тканину. Він відчув, як його руки стали холодними, а тіло паралізувало від страху.

Примара Елізи зробила крок уперед, і Андрій зрозумів, що не може поворухнутися. Її очі, темні та повні болю, дивилися прямо на нього, а голос, який був водночас ніжним і пронизливим, прошепотів: "Ти теж зрадив мене, як і він". Андрій не знав, що це означало, але почав відчувати дивний тягар у грудях, ніби щось тягнуло його душу зсередини.

Спробувавши втекти, він побіг до сходів, але коридор здавався безкінечним. Йому здавалося, що він біжить цілу вічність, а примара повільно наближалася, її очі переслідували його навіть тоді, коли він закривав очі. Здавалося, що вона заповнила весь простір, і ніде не було порятунку. Нарешті, у відчаї, він впав на коліна, молячи про порятунок. Він відчував, як його свідомість покидає його, занурюючись у темряву.

Наступного ранку, коли жителі села прийшли перевірити будинок, вони знайшли блокнот Андрія біля сходів. На першій сторінці, не розібрані рядки виглядали як швидкий, тривожний запис. Останні слова лякали всіх, хто їх читав: «Вона прийшла за мною. Еліза жива…»

І з того часу в містечку ходила нова легенда: тепер Примара Елізи приходить у дім не одна, а з тим, хто наважився її потривожити. Тепер там чутно два плачі, і той, хто наважиться увійти, ризикує приєднатися до їхнього вічного страждання.