Острів Анатор

На холодному морі, де світанок приходив лише на мить, ширилася легенда про острів, який з'являвся тільки вночі, коли місяць був закритий хмарами, а море вирувало, ніби саме щось прагнуло вирватися з його глибин. Це був острів Анатор, прозваний у народі Островом Загублених Тіней. Його бачили лише рідко: він виринав у густому тумані та миттєво зникав. Ті, хто випадково наближався до нього, були приречені — їх не бачили знову.

Він був таємницею навіть для найвідважніших моряків. Кожен, хто насмілювався вирушити до Анатору, повертався зовсім іншим. Очі тих, хто вижив, були повні жаху, а вуста тихо нашіптували про нещадні шепоти, темні обряди та безкінечні лабіринти на острові, які ніби дихали власним злом.

Одного туманного вечора молода художниця на ім'я Клара вирішила відшукати Анатор. Вона була сповнена мріями та прагнула намалювати загадковий острів, що мучив її у снах, але не знала, що цей шлях може бути її останнім. Вона орендувала човен та попрямувала вглиб туману, який укутував море, ніби похмура вуаль. Клара гребла, поки її очі не стали свідками того, що вона шукала: силует острова, який ніби сам виростав з темряви.

Берег Анатору був посипаний кістками риб, їхні порожні очниці дивилися прямо на Клару. Перший крок на землю відчувався як порушення невидимої межі. Чорний пісок скрипів під ногами, ніби його дрібні частинки складалися з розбитих мрій та забутих надій. Клара оглянулася — її човен вже був поглинутий туманом, відступу не було.

Вона вирушила вглиб острова, з кожним кроком відчуваючи, як тінь стає все важчою, холодною та липкою. Дерева тут були оголеними, наче руки мертвих тягнулися до неї з темряви. Десь у глибині лісу світилося щось дивне — наче полум’я, яке не давало світла, а тільки поглинало темряву.

Клара підійшла ближче й побачила старовинний вівтар, на якому стояла закам’яніла статуя жінки. Її обличчя було деформоване страхом, а очі, витягнуті в німому крику, зустрілися з поглядом Клари. Художниця відчула щось моторошне — її руки самі потяглися до полотна, щоби зобразити цю жахливу красу, але щойно вона торкнулася пензля, навколо неї почувся шепіт.

Шепіт, що переходив у стогони, розповідав про всіх, хто колись ступав на цю землю, про тих, хто заблукав у цьому мороці, і про жінку, яку острів прокляв за її прагнення пізнати незвідане. Здавалося, що кожен мазок на полотні був мазком по її власній душі. Зрештою, коли картина була майже завершена, Клара відчула, як щось невидиме охопило її та стиснуло так, що дихання обірвалося.

Її тіло впало перед вівтарем, а її картина залишилася лежати поряд. Іноді, коли туман затягує море, рибалки бачать на хвилях шматки полотна із жахливим зображенням жінки зі спотвореним обличчям. Вважається, що острів тепер захопив і її душу, додавши її до своїх нескінченних шепотів, які чекають на тих, хто наважиться розкрити його таємниці.