3.33

Одного разу, в селі на краю гір, жив молодий чоловік на ім’я Андрій. Він був самітником і рідко спілкувався з сусідами. Його цікавили старовинні книги та таємничі легенди про світ, прихований від людських очей. Одного дня, на сільському базарі, Андрій знайшов дуже стару книгу, яку ледве тримала разом пошарпана обкладинка. Продавець лише коротко попередив його: "Не відкривай цю книгу перед сном", але Андрій лише засміявся і купив її.

Цієї ж ночі він не зміг втриматись і почав гортати сторінки. Кожна з них була вкритою дивними символами та загадковими малюнками, які видавалися йому чимось до болю знайомими, хоч він ніколи не бачив нічого подібного. На останній сторінці було щось схоже на заклинання або молитву, написану мовою, якої Андрій не розумів, але водночас відчував потяг прочитати вголос.

Як тільки він промовив останнє слово, в кімнаті задуло крижаним вітром, хоч усі вікна були зачинені. Свічка згасла сама собою, і будинок поринув у темряву. Андрій, відчувши холодний страх, ліг у ліжко, намагаючись переконати себе, що це лише збіг, але глибоко всередині він знав — щось змінилося.

Тієї ночі йому наснився дуже дивний сон. Він опинився у своєму будинку, але все було покрите густим пилом, наче минули десятки років. Він вийшов у коридор і побачив, що його стіни вкриті малюнками, які зображали щось жахливе: чорні тіні переслідували людей, чия доля була нещасною, а на стелі був зображений величезний лютий звір із кривавими очима.

Він почув кроки за спиною і різко озирнувся. Перед ним стояв чоловік у довгому плащі, обличчя якого було приховане капюшоном. Незнайомець простягнув руку до Андрія і тихо сказав: "Ти пробудив його, і тепер йому належиш."

Андрій відчув, як мороз пробігає по спині. Він спробував відступити, але ноги не слухались. Тінь від незнайомця все збільшувалася, заповнюючи собою всю кімнату, немов поглинаючи світло навколо. Андрій чітко відчув, що це був не просто сон. Він стояв перед якоюсь давньою силою, яка вийшла на свободу через його дурість.

Раптом тінь схопила його, і Андрій відчув, як його тіло повільно втягується в темряву. Навколо запанувала тиша, лише віддалені відголоси шепотіли десь за межами його розуміння. Все довкола стало безликим і пустим. І тільки тіні з бездонними очима спостерігали за ним.

Коли він нарешті прокинувся, то помітив, що лежить у своїй кімнаті, але щось було не так. Час на годиннику не збігався з реальністю, годинник показував 3:33 ранку, але це вже було кілька разів підряд. Щоразу, коли він на нього дивився, час не рухався. У дзеркалі, що висіло на стіні навпроти, він помітив ледь помітний силует — щось стежило за ним із темряви.

Андрій, намагаючись не дивитись у дзеркало, різко сів у ліжку, сподіваючись, що це лише залишки жахливого сну. Він схопив книгу, яку залишив на столі, і з жахом побачив, що вона відкрита на останній сторінці. Заклинання, яке він прочитав, світилося слабким червоним світлом, і шепіт, який досі був ледве чутним, раптом став гучнішим. Він міг чітко розрізняти слова: "Ти не прокинувся. Ти не прокинешся ніколи."

Він спробував розірвати сторінки книги, але вони не піддавалися. Книга ставала важчою в його руках, наче обтяжена якимось прокляттям. Відчай і паніка охопили його. В ту ж мить двері його кімнати з гуркотом відчинилися, і з коридору почувся той самий гучний шепіт, що й у сні.

Андрій розумів, що тепер він не може вийти з цієї пастки. Кожного разу, коли він намагався прокинутися, він знову опинявся в тому самому місці, в тому ж будинку, серед тих самих моторошних тіней, що спостерігали за ним із кожного кутка. Вони наближалися щоразу, коли він відчував, що ось-ось прокинеться, але завжди залишали його в полоні між світом снів і реальністю.

Час більше не мав значення. Він був приречений мандрувати крізь ніч, назавжди загублений у власному жахливому сні, де шепіт продовжував кликати його ім’я.

І кожного разу, коли годинник показував 3:33, він знав, що знову не прокинеться.