Будинок темряви

У маленькому селищі, оточеному густими лісами, стояла старовинна вілла, яку всі місцеві називали "Будинком темряви". Кажуть, що колись там жила могутня чаклунка, і після її загадкової смерті будинок був поглинутий незбагненною силою. Вдень він виглядав покинутим і спустошеним, але вночі — інша справа. Темрява в ньому жила своїм життям.

Одного вечора група друзів, які приїхали з міста на канікули, почули від місцевих про цю віллу. Їх захопили містичні історії, і, незважаючи на попередження старожилів, вони вирішили піти туди, щоб перевірити, чи дійсно будинок такий страшний. Молоді й сміливі, вони не вірили у старі легенди і прагнули пригод.

Вони вирушили до вілли пізно ввечері, коли сонце вже сховалося за горизонт, і небо потьмяніло. Дорогою до будинку їх супроводжував дивний туман, що здавався дедалі густішим. Дерева навколо рипіли, мовби нашіптуючи щось, а вітер набирав сили, немов намагаючись їх зупинити. Та друзі продовжували йти.

Коли вони підійшли до воріт, будинок уже здавався не просто покинутим, а поглиненим темрявою. Їхні ліхтарики ледь пробивали густу чорну масу, що огортала віллу, мов ковдра. Але жоден з них не хотів відступати.

Вони відкрили старі, скрипучі двері й увійшли до величезного холу. Усередині було тихо, надто тихо. Ніби звук тут просто не існував. Вони почали оглядати кімнати, кожна з яких здавалася ще більш порожньою та холодною, ніж попередня. Та найбільш моторошним було те, що, куди б вони не йшли, їм здавалося, що темрява згущується позаду них, ніби живе істота.

Один з друзів, Олексій, запропонував піднятися на другий поверх. Там була велика бібліотека з тисячами старих книг. Коли вони зайшли туди, світло їхніх ліхтариків раптом почало мерехтіти, і вони помітили, що одна з книжок сама випала з полиці. Це була стара, зношена книга з чорними сторінками, а на обкладинці стояв дивний символ — очі, які, здавалося, дивляться прямо на них.

Катя, найцікавіша з групи, вирішила відкрити книгу. Як тільки вона розгорнула першу сторінку, вітер із нізвідки промчав кімнатою, зламавши кілька шибок. Тоді почалося щось жахливе: кімната навколо них почала змінюватися. Книжкові полиці стали танути в темряві, а стіни, здавалося, рухалися, як живі.

Темрява згустилася настільки, що ліхтарики більше не допомагали. Друзі почали панікувати, але виявили, що двері, через які вони увійшли, зникли. Вони опинилися у пастці. Раптом із тіней почали виникати примарні фігури — це були стародавні мешканці вілли, чиї душі темрява поглинула століттями раніше. Їхні обличчя були спотворені жахом, а очі дивилися порожньо, без життя.

Кожен з друзів відчував, що темрява наближається до них, і вона не просто звичайна — вона жива, злісна, голодна. Катя, яка тримала книгу, раптом зрозуміла, що саме це вони і шукали — книгу, яка тримала душі тих, хто наважився потривожити будинок. Темрява стала набирати форму: вона перетворилася на жінку з довгими чорними волоссям, і це була та сама чаклунка, про яку розповідали легенди.

Вона повільно підійшла до Каті, простягаючи свої кістляві руки. Її голос прозвучав, як шепіт у вітрі: «Ти відкрила мою книгу. Тепер ти належиш мені».

Катя спробувала кинути книгу, але не змогла. Її руки ніби приросли до сторінок. Решта друзів спробували вирвати її з рук чаклунки, але що ближче вони підходили до неї, то сильніше відчували, як темрява всмоктує їх у себе. Темрява не просто оточувала їх — вона проникала в кожну клітину їхніх тіл.

Вони зрозуміли, що єдиний спосіб врятуватися — це знищити книгу. Але як? Чаклунка наближалася до Каті, і з кожним її кроком світло зникало все швидше.

В останній момент Олексій, зібравши всю свою сміливість, вихопив у Каті книгу і кинув її у камін. Вогонь миттєво охопив сторінки, і з книг почали лунати крики тисячі душ. Темрява здригнулася, наче від болю, і почала розсіюватися. Фігури примар зникали одна за одною, а чаклунка закричала у гніві, розчиняючись у повітрі.

Як тільки книга повністю згоріла, світло повернулося до кімнати, а друзі опинилися біля виходу. Вони вибігли з будинку, не озираючись назад. Вілла стояла в тиші, мовби нічого не сталося, але вони знали — темрява не зникла. Вона чекатиме нових сміливців.

Ніхто більше не чув про віллу в цьому селищі, і більше ніхто не наважувався туди заходити. Але щоночі у темряві інколи можна було почути шепіт: «Ти відкрив мою книгу…».