Вампір

У глибині лісів, далеко від великих міст, стояв старий замок, забутий людьми і часом. Лише місцеві жителі знали про нього, але ніхто не наважувався наближатися. Замок був оточений таємницями і страхами. Говорили, що в його стінах живе щось, що прокидається тільки вночі, щось, що п’є кров і харчується життям людей. Але з кожним роком легенди забувалися, і страхи, як це часто буває, зникали разом зі зміною поколінь.

Та одного дня, в цей глухий кут забутого світу, приїхав молодий вчений на ім'я Олександр. Він захоплювався історією і давно чув про цей замок. Олександр не вірив у місцеві байки про вампірів, які переслідують людей уночі. Для нього це були просто казки, що підживлювали страхи темних часів. Він вирішив, що замок — це лише старовинна споруда, що чекає на дослідження.

Місцеві жителі попереджали його, що нічого доброго не вийде з цієї подорожі. "Не заходь у замок на ніч. Він прокидається з заходом сонця", — сказав йому один старий, що мешкав у селі. Але Олександр лише посміхнувся: наука не визнає міфів.

Після довгого шляху Олександр дістався замку. Він виглядав запущеним і покинутим, але в його величі все ще вчувався шепіт старих часів. Гострі шпилі башт рвали небо, а чорні, наче вугілля, вікна дивилися у прірву лісів, що оточували місце.

Він почав свої дослідження вдень. Замок був величезний, із залами, що вражали розміром і деталями старовинної архітектури. Всюди були статуї, меблі, затягнуті пилом, і порожні кімнати, які, здавалося, не бачили живих людей сотні років. Олександр записував усе, фотографував і захоплювався тим, як добре збереглися елементи декору. Проте, коли сонце почало сідати, замок почав змінюватися.

Його атмосфера ставала дедалі важчою. Повітря наповнилося холодом, якого не відчувалося вдень. Тіні, здавалося, тягнулися за Олександром, і кожен звук, кожен шерех був занадто гучним у цій мертві тиші. Олександр намагався не звертати на це уваги, списуючи все на втому і напружену уяву.

З настанням ночі він вирішив залишитися в замку, щоб провести нічні дослідження. Він знайшов одну з менш зруйнованих кімнат і розклав свої речі. Світло його ліхтаря освітлювало лише невелику частину кімнати, але решта замку залишалася потопленою в темряві. Він чув, як за вікном гуде вітер, але цей звук був схожий на далекий виття, ніби сама будівля видихала щось похмуре і старе.

Через кілька годин, коли він читав старі записи, знайдені у підземеллях замку, почувся звук — тихий, але чіткий. Це був крок. Олександр здригнувся і зупинився. Він підняв ліхтар, але в кімнаті нікого не було. Він вирішив перевірити коридор. Вийшовши з кімнати, він відчув, що щось змінилося. Стеля коридору здавалася вищою, тіні густішими, а відчуття холодного подиху на потилиці не полишало його.

Раптом він почув кроки знову, але цього разу вони лунали позаду нього. Обернувшись, Олександр побачив постать — високу, худу, з блідим обличчям і порожніми чорними очима. Її одяг був чорний, наче поглинав саме світло, а обличчя — майже прозоре, як у мертвого. Вона повільно йшла до нього, не рухаючи ні губами, ні руками. Олександр стояв як вкопаний, відчуваючи, як серце вдаряється об груди, ніби ось-ось вистрибне.

— Хто ти? — вирвався з його вуст тремтячий шепіт.

Фігура наблизилася на відстань кількох кроків і зупинилася. Її очі пильно дивилися на нього, наче вивчали кожен його подих. І тоді голос, низький і холодний, наче вітер з глибини склепів, прозвучав у голові Олександра:

— Ти той, кого я чекав століттями.

Від цих слів його тіло скувало страхом. Вампір простягнув руку, але Олександр вирвався з трансу і кинувся бігти. Темні коридори замку змикалися перед ним, і він більше не міг знайти виходу. Замок здавався живим — його стіни змінювалися, звужувалися, коридори вели в нікуди. Кроки переслідувача лунали ближче.

Нарешті Олександр забіг у величезну залу, де колись проходили бали і зустрічі. Але тепер тут усе було мертве. У центрі зали стояла велика труна, прикрашена різьбленням і гербами. Труна була відчинена, і вампір підійшов до неї.

— Ти не втечеш. Це місце — мій дім, — сказав вампір, голос якого звучав спокійно, але зловісно.

Олександр зрозумів, що перед ним не просто істота, а древнє зло, яке проникає в людські сни і харчується життям, що воно ховається тут століттями, очікуючи того, хто стане його наступною жертвою.

Залишалося лише одне — спробувати знайти спосіб уникнути смерті. Олександр пригадав стародавні записи, які він вивчав, і згадав про срібло, яке може завдати шкоди вампірам. У його кишені було старовинне срібне кільце, яке він знайшов під час досліджень.

Коли вампір кинувся на нього, Олександр вихопив кільце і встромив його прямо у груди створіння. Вампір завив від болю і відійшов, але його сила була надто великою. Олександр знав, що це лише затримка. Він кинувся до вікна, вибив скло і вистрибнув з другого поверху, не дивлячись назад.

Він приземлився у густу траву біля замку і, кульгаючи, кинувся в напрямку до села. За ним лунали крики вампіра, але кожен його крок віддаляв від себе жахливу істоту.

Олександру вдалося повернутися до села, але він більше не був тим самим. Ніхто не знав, що трапилося тієї ночі в замку, але після цього він ніколи не повернувся до своєї наукової роботи і зник з поля зору світу.

Замок залишився пустим, але про нього тепер ходили ще страшніші чутки. Люди говорили, що в його стінах досі живе те зло, яке чекає наступну жертву, хто наважиться порушити його спокій у місячну ніч.