Якось на Геловін

Одного холодного вечора на Геловін, коли місто потонуло в атмосфері свята і вулиці були заповнені гарбузами зі свічками всередині, Ліза та її друзі вирішили провести ніч у старому занедбаному особняку на околиці. Про цей будинок ходили моторошні чутки: кажуть, що багато років тому тут жила родина, яка загадково зникла в ніч на Геловін, і відтоді будинок проклятий.

Ліза була скептично налаштована й не вірила в легенди про привидів, але її друзі наполягали, що це чудова нагода відчути атмосферу справжнього жаху. Вони увійшли в особняк, і як тільки двері зачинилися за ними, приміщення наче поглинуло їх своїми темними стінами. Усередині панувала тиша, яка розривалася лише скрипом старої підлоги під їхніми кроками.

Вони досліджували кімнати одна за одною, оглядаючи занедбані меблі, покриті пилом і павутиною. На стінах висіли старі портрети, на яких обличчя здавалися суворими й дивилися на гостей з неприхованою ворожістю. Але найбільше Лізу тривожило те, що в будинку було неприродно холодно, хоча на вулиці було досить тепло.

Коли вони піднялися на другий поверх, то опинилися в коридорі з численними дверима. Ліза запропонувала заглянути в кожну з них, аби перевірити, чи знайдеться щось цікаве. Відкриваючи одну з останніх дверей, вони виявили невеличку спальню з застарілою дитячою колискою в центрі. У повітрі вловлювався легкий запах цвілі, але водночас здавалося, ніби щось свіже, як від дитячої присипки, плавало в повітрі.

Раптом Ліза відчула ледь чутний шепіт, який лунав з іншої частини будинку. Здавалося, що він долинає зі стін, але слова були нерозбірливі. Вона підійшла ближче до дверей і раптом почула голос дитини, який ледь прошепотів її ім’я: "Лізо…"

Спантеличена, вона озирнулася на друзів, які стояли в кінці коридору. Вони виглядали наляканими, але не чули нічого. Раптом голос повторився, цього разу гучніше і відчутніше. Ліза відчула, як по спині пробіг холодний піт.

Вона вирішила йти на звук, спускаючись вузькими скрипучими сходами до підвалу. Її друзі не наважувалися йти за нею, кричали їй, щоб поверталася, але Лізу наче щось притягувало туди, куди вона не могла не йти. В підвалі панувала кромішня темрява, а повітря стало важким і задушливим. Ліза дістала ліхтарик і освітила кімнату. Серед старих меблів і мотлоху вона побачила стару дерев'яну скриню, яка начебто була тут давно.

Відкривши скриню, вона побачила всередині стару дитячу сукню, вкриту плямами, і пожовклий лист. У листі було написано лише одне речення: "Ти не повинна була повертатися." Ліза не розуміла, що це означає, але відчула, як кімната почала повільно наповнюватися туманом. Їй здалося, що вона чує дитячий плач, який поступово перетворювався на жалібний голос.

Раптом двері підвалу з грюкотом зачинилися, і туман погустішав, роблячи дихання майже неможливим. Ліза відчула, як якась невидима сила здавлює її руки, а голос почав лунати просто біля її вуха: "Ти залишишся тут з нами… назавжди…" Голос звучав одночасно лагідно й моторошно, як у дитини і старої жінки водночас.

Друзі Лізи, які залишилися нагорі, чули лише її крики, що поступово стихали, мовби поглинені глибокою безоднею. Коли вони нарешті зважилися спуститися до підвалу, Ліза вже зникла. У кімнаті не було жодного туману, а скриня була закрита так, ніби її ніколи й не відкривали.

Лізу більше ніколи не бачили, а легенди про особняк отримали нове продовження. Тепер подейкують, що в ніч на Геловін можна почути в будинку тихий дитячий плач і шепіт, який кличе по імені тих, хто наважиться переступити поріг цього місця.