Домовий

Марта переїхала в старий дерев'яний будинок на околиці села після смерті бабусі, яка залишила його їй у спадок. Будинок був великий, але занедбаний, і хоч там було холодно і темно, Марта відчувала, що він зберігає щось знайоме та затишне. Вона пам'ятала, як у дитинстві приїжджала сюди і чула від бабусі розповіді про домового, який охороняє дім від злих духів. Бабуся завжди залишала для нього молоко на кухні, кажучи, що так потрібно, щоб зберегти мир у домі.

Перші кілька ночей були спокійними, але згодом Марта почала помічати дивні речі. Спершу вона не звертала на це уваги: речі переміщалися з місця на місце, іноді чулися слабкі звуки, схожі на кроки. Одного разу вона прокинулася серед ночі від відчуття, що хтось дивиться на неї. Вона піднялася з ліжка і обережно обійшла кімнату, але нікого не побачила. У кутку темніла якась тінь, але Марта переконувала себе, що це лише гра світла.

Незабаром дивні явища почастішали. Речі почали не просто переміщатися, а зникати. У нічній тиші вона чула шепіт, схожий на дитячий, ніби хтось грався і сміявся поруч. З часом шепіт ставав усе голоснішим, а в куточках кімнат почала з’являтися темрява, навіть коли будинок був освітлений. Марта згадала про розповіді бабусі про домового і вирішила залишити для нього миску з молоком, як бабуся колись робила.

Але вранці Марта знайшла миску перевернутою, а молоко — розлите по підлозі. Тоді вона зрозуміла, що це не звичайний домовий, який піклується про будинок. Її охопило моторошне відчуття, що щось темне і зловісне живе поруч із нею. Наступної ночі вона прокинулася від дивного відчуття, що хтось сидить на краю її ліжка. У темряві вона побачила маленьку постать з блискучими червоними очима, яка тихо спостерігала за нею.

Це створіння було не більше метра заввишки, з кудлатим темним волоссям, що покривало все його тіло, і довгими, кривими пальцями. Його очі світилися червоним світлом, і Марта відчула, як її тіло охоплює параліч страху. Вона не могла поворухнутися, а створіння почало наближатися, тихо шепочучи щось незрозуміле, ніби заклинання.

Наступного дня Марта вирішила запросити священника, щоб освятити будинок. Він пройшов усі кімнати, читаючи молитви і окроплюючи стіни святою водою. Проте, коли вони дійшли до підвалу, священник раптом зупинився, і його обличчя зблідло. "Тут щось є," — тихо сказав він і попросив Марту більше не спускатися в підвал наодинці.

Після освячення будинок на деякий час став спокійнішим, але створіння не зникло. Вночі Марта все одно чула кроки й шепіт. Одного разу, коли вона не витримала і вирішила піти в підвал, її ледь не вдарив по обличчю різкий холодний вітер. У глибині підвалу вона помітила старий дерев'яний ящик, який раніше не бачила. Марта підійшла ближче і відкрила його. Усередині лежала стародавня лялька з заплямованим, облізлим обличчям і порваною сукнею. Вона виглядала дуже старою, але була зроблена так, ніби це була копія реальної дитини.

Як тільки Марта доторкнулася до ляльки, будинок раптово наповнився моторошним сміхом. Їй здалося, що звідусіль лунали голоси, які говорили одне й те ж: "Ти повернула нас". Вона кинула ляльку і кинулася нагору, але двері підвалу зачинилися перед її обличчям. Лялька почала рухатися самостійно, наближаючись до неї, і її очі засяяли червоним світлом, як у тієї істоти.

Марта в паніці почала кричати, але її крик заглушив той самий шепіт, що оточував її. Вона відчула, як щось хапає її за ногу і тягне до темряви підвалу. У останні миті свідомості вона зрозуміла, що домовий, про якого говорила її бабуся, зовсім не був охоронцем дому — це була зла сутність, яка чекала свого часу, щоб повернутися у світ живих.

Коли поліція знайшла будинок, він був пустим, а підвал закритий на замок. Лише на стінах були помітні сліди кігтів, ніби хтось намагався вирватися назовні.