Потяг 86

У кінці 19-го століття серед туманних гірських перевалів Європи було збудовано залізницю, яка з’єднувала маленькі містечка із великим містом. Відомою вона стала не лише завдяки мальовничим краєвидам, але й через моторошну історію про загублений потяг номер 86, який зник за загадкових обставин і більше ніколи не повернувся. Кажуть, що він став жертвою прокляття, яке і досі несе жах усім, хто ризикує вийти на його слід.

Це сталося восени, коли листя вже починало жовтіти, а густий туман огортав усі навколо, створюючи відчуття, ніби світ зупинився. Потяг номер 86 вирушив із маленького містечка Сольден, прямувавши до столиці. На борту було кілька десятків пасажирів, серед яких були й діти, і літні люди, а також різні мандрівники. Кілька годин потяг рухався без перешкод, проте, коли він досягнув перевалу Мора, раптом усе змінилося. Потяг наче поринув у туман, який ставав все густішим, аж поки не зник повністю разом із рейками. Ні потяга, ні пасажирів більше ніхто ніколи не бачив.

Місцеві жителі називали перевал Мора "шляхом мертвих", бо тут не раз зникали люди, а подорожні чули дивні звуки, що лунали з глибини туману. Після зникнення потяга 86 почали з'являтися дивні чутки. Машиністи інших поїздів розповідали про те, як вночі бачили старий паротяг, який рухався порожніми рейками, його вікна світилися тьмяним жовтим світлом, а з його димаря валив чорний дим, ніби з вогню, який давно згас. Але потяг ніколи не наближався — він просто зникав у тумані, і ніхто не міг сказати, чи це примара, чи справжній потяг, що загубився між світами.

Молодий журналіст на ім’я Фелікс вирішив розкрити таємницю зниклого потяга. Він приїхав у Сольден і почав розпитувати старожилів. Дехто з них казав, що в ту ніч на потязі була загадкова пасажирка — жінка в чорному вуалі, яка сиділа в останньому вагоні і не промовила жодного слова протягом всієї подорожі. Інші стверджували, що це вона прокляла потяг, бо сама була духом, що шукав помсти.

Фелікс вирішив поїхати слідами потяга і вирушив на перевал Мора вночі, коли туман був найгустішим. Він йшов уздовж рейок, коли раптом почув далекий гудок — звук, що доносився з темряви. Перед ним з’явилося слабке світло, і в густому тумані він побачив старий паротяг, який рухався до нього. Фелікс відчув, як його серце завмирає від страху, але журналістська цікавість змусила його підійти ближче.

Коли потяг зупинився, двері одного з вагонів розчинилися, і Фелікс, наче зачарований, піднявся на борт. Всередині було дивно тихо, і повітря пахло димом і вологою. Він почав проходити через порожні купе, але всі вони виглядали так, ніби пасажири залишили їх поспіхом. Книги лежали відкритими, валізи — напіввідчиненими, а на столах стояли недопиті чашки чаю. Здавалося, що час зупинився, і лише старий годинник на стіні вагону тихо цокав.

Раптом Фелікс побачив у кінці вагону ту саму жінку у чорному вуалі. Вона сиділа, нахилившись вперед, і дивилася прямо на нього. Її очі палали моторошним вогнем, і він відчув, як невидима сила притягує його до неї. "Ти прийшов запізно," — прошепотіла вона, — "цей потяг не повертається".

Тут вагон раптом наповнився криками, плачем і гуркотом, який наростав з усіх боків. Вікна замерехтіли, і Фелікс побачив, як примарні постаті пасажирів блукають вагонами, шукаючи вихід. Вони дивилися на нього порожніми очницями, простягаючи до нього руки, наче просили допомоги. Жінка піднялася, її вуаль упав, і Фелікс побачив обличчя, яке вже давно не мало ознак життя — бліде, зморщене і спотворене жахом.

В ту ж мить потяг знову зрушив з місця, а світло почало мерехтіти, ніби потяг втягувався в інший вимір. Фелікс кинувся до виходу, але двері вагону були зачинені. Він почув, як його серце калатає, а туман за вікнами стає все густішим, поки не захлинув усе світло. Коли потяг зник у темряві, залишився лише туман, який повільно розсіювався.

Наступного дня на перевалі знайшли лише блокнот Фелікса, де на останній сторінці було записано: "Потяг 86 — вічний, він не має повернення". Його тіло так і не знайшли. Місцеві кажуть, що тепер його кроки можна почути, коли вночі проходить загублений потяг. Тих, хто наважиться чекати його на рейках, він забирає із собою, назавжди загублюючи між світами, де час і реальність переплітаються у вічній круговерті.