Рейвенсхол

Старий замок на околиці графства Мелвуд, відомий під назвою Рейвенсхолл, стояв похмурим велетнем серед густого лісу. Його гострі башти здіймалися вгору, ніби намагаючись пробити темне небо. Замок був занедбаний вже більше століття, і місцеві уникали його, вважаючи проклятим. Існувала давня легенда, що в Рейвенсхоллі зникали люди, і що з настанням ночі по замку лунали дивні звуки — віддалені крики, шепіт і стук кроків. Але ніхто не знав, що саме там відбувалося, доки одного дня молодий історик на ім’я Томас не вирішив дізнатися правду.

Томас захоплювався середньовічною архітектурою і чув чимало чуток про Рейвенсхолл. Він вирішив провести ніч у замку, щоб дослідити його та спростувати легенди про привидів. Озброєний лише ліхтарем і записником, він увійшов у холодні коридори, відчуваючи, як стіни ніби стискаються навколо нього. Запах сирості і зотлілого дерева пронизував повітря, а вітри, що гуляли через вибиті вікна, видавали протяжні, моторошні звуки.

Перше, що він помітив, це велика портретна галерея, де висіли картини колишніх мешканців замку. Всі портрети здавалися зловісними — їхні очі, здавалося, стежили за Томасом, куди б він не йшов. Особливо привернув увагу один портрет — жінка з блідою шкірою і темним волоссям, одягнена у чорне вбрання. Її очі були настільки пронизливими, що Томасу здалося, що вона дивиться прямо на нього. Під портретом було написано ім’я: Елеонора Рейвенсхолл.

Згідно з легендами, Елеонора була останньою господинею замку і відомою відьмою. Говорили, що вона мала справу з темними силами і зникла безвісти після того, як замок спалили під час повстання. Кажуть, що її душа досі блукає тут, шукаючи помсти за свою загибель.

Томас продовжував досліджувати замок і дійшов до великої бальної зали, де колись проходили розкішні прийоми. Але тепер тут було порожньо, лише тьмяні відблиски його ліхтаря ковзали по стінах, де колись стояли дзеркала. Він раптом почув легкий звук — ніби віддалений стукіт каблуків по кам'яній підлозі. Спочатку він подумав, що це може бути ехо його власних кроків, але згодом зрозумів, що звук наближається.

Томас зупинився, але стукіт не припинився. Ліхтар мерехтів, і в його світлі з’явилася тінь — висока фігура жінки в чорному, яка повільно наближалася до нього з протилежного кінця зали. Її обличчя було приховане тінню, але він відчув її холодний погляд на собі. Коли вона наблизилася, Томас відчув незрозуміле бажання підійти ближче. Його ноги ніби самі понесли його вперед, хоча свідомість кричала про небезпеку.

Раптом жінка зупинилася, і її обличчя освітилося світлом ліхтаря. Це була Елеонора. Її очі палали злістю і скорботою водночас. Вона повільно підняла руку і вказала на Томаса, промовивши холодним шепотом: "Ти прийшов віддати мені те, що забрали".

Томас відчув, як холод пронизує його тіло, і в цю мить він зрозумів, що замок не був покинутим. Він був її полоном, і тепер Елеонора вимагала свіжу душу, щоб зміцнити своє прокляття. Ліхтар згас, і з усіх сторін на нього накинулися тіні, затягуючи його у морок. Його крик розчинився у холодних стінах замку.

Наступного дня рятувальна група знайшла в замку лише його записник, в якому остання сторінка була списана одним словом: "Елеонора". Томаса так і не знайшли. Відтоді люди кажуть, що в Рейвенсхоллі можна почути тихий шепіт і звук кроків, що лунають у порожніх коридорах. Це душа Томаса, що тепер теж блукає замком, шукаючи вихід, як і інші забуті душі, які стали частиною старого прокляття.