Оповідання "Воно"

Маклуха розпачливо похитала головою.

• Ну та все ж спробую допомогти, хоча кажу одразу, що оскільки на тобі речі покійника, це дуже марудна справа, тож обіцяти нічого не буду. А от побачити Оте й позмагатися за своє життя зможеш так.

Поїдеш під вечір машиною тою дорогою поміж лісу, що веде до Забір’я. Їдь помаленьку, щоб не проскочити потрібний поворот в гущавину. А це тобі провідник, — вона хитро хихикнула і простягнула йому на довгій павутині великого непорушного павука.

• Не бійся, він не кусається, — як маленькій дитині усміхнулася вона. — Покладеш його в машині десь перед собою, він і покаже куди повертати.
• І що я маю там побачити?
• Як тільки перед очима постане поле квітучого маку — зупиняйся на нічліг.
• Як на нічліг? Я не можу там залишатися до ранку!
• А жити хочеш? Ще раз дурне питання вставиш, підеш додому приреченим. Я більше знімати зашморг з твоєї долі не буду.

Павло Олексійович сумно зітхнув.

• Вибачте!
• Зайди на саму середину поля та й лягай на кожуха спати.

Тільки не проспи перших півнів, бо не оживеш!

• Я будильник поставлю на три…
• Будильник, будильник… Можна й будильник, хоча краще два. Не будеш же ти півня ховати всю ніч за пазухою, — знову захихотіла Маклуха. — А коли прокинешся, то скільки під тобою буде прим’ятих квіток, стільки їх і принесеш. Та дивися, квіти збирай у полотняний мішечок, щоб їх видно не було! Та не загуби жодної макової пелюсточки, бо то все на біду буде!

Коли вже квіти будуть у мене, маєш податися до Подолу. Купиш там срібний кухоль, а за срібні гроші — чотири дзеркала в тому домі, де похорон був, але щоб три дні не минуло. Дзеркала поставиш у своїй спальні попід чотирма стінами, одне напроти одного. Рівно о дванадцятій годині запалиш свічку посередині кімнати, та так, щоб її було видно в усіх чотирьох дзеркалах, а поруч зі свічкою речі покійника покладеш. Сам сядь у кутку й накрийся з головою широкою чорною хусткою, щоб лише очі виглядали, і спозирай за тим, що воно буде. Та не здумай у той час молитися чи хресним знаменням себе покрити, бо наробиш тяжкої біди! Я тобі ще води дам, обмиєш нею обличчя й руки, щоб не побачило Воно тебе до певного часу. А вже як добре його розгледиш і переконаєшся, що Воно стоїть перед тобою ПОВНІСТЮ, то жбурнеш ось ці кістки прямо в нього, тільки не лякайся того хрумкоту, який почуєш! Бо дехто від цього сам божеволіє! Краще одразу заплющ очі і чекай, поки все стихне.

• А як це — повністю?
• Та сам побачиш, а зараз не перебивай! Приготуєшся заздалегідь. Кістки триматимеш у срібному кухлі, зрозумів? І кидай все це одразу, одним рухом! Та дивись, не переверни кухоль на себе, бо навіть пожалкувати не встигнеш!
• Так! Так! Зрозумів, — гарячково відповів Павло Олексійович, насправді зовсім не уявляючи собі, як це все має статися! І статися саме з ним!
• Як залишишся живий, то прийдеш до мене знову, і я скажу, що робити далі. Плати ніякої не візьму, лише усе літо будеш для мене в лісі трави збирати, які я тобі замовлю, згоден?
• Згоден! — прошепотів Павло Олексійович і, нахилившись, з вдячністю торкнувся губами її шорсткої долоні.