Каф письменниці, глава 11. Так, як має бути...

Коли я прокинулася, то Сергія вдома не було... Подивилася на годинник. Вже була майже двананцята. Скільки ж я проспала...

Я встала з дивана...Чесно, я навіть не пам’ятала, як лягла вчора спати. Пам’ятаю вечерю і комп, а потім...

Я швидко підірвалася з дивана і підлетіла до компа... Пароль. Він був дуже легким...

П’ять. Чотири. Три. Два. Один.

Потім тремтячими руками я відкрила той документ. Коли я прочитала той розділ, що я написала вчора, я навіть не знала що сказати... Якби мені дали цей розділ і спитали б, що я думаю щодо стилю та сюжету, я б сказала, що тут все на своїх місцях. Ідеально.

Все було так, як має бути. Реально ідеально.

Але... Це не я. Це була не я. Це написала не я.

Я подивилася на каф, який лежав поряд з клавіатурою. Мій каф. Сергій не чіпав його... Точно, він же чекає коли я віддам його добровільно.

Після того, що я відчула вчора, вся ця ситуація стає дедалі небезпечнішою.

Я провела кінчиками пальців по кафу.

Напевно, якщо я виставлю цей розділ, моя популярність стане ще вищою... Та чи хочу я цього?

Я відірвала руку від кафу.

Ні.

Що б я не писала, поки цей каф був на мені, це не були мої справжні роботи... Я не хочу.

Не так.

Я не буду писати чужі історії чужими словами. Нехай навіть ці слова мені буде шепотіти сам Бог чи Диявол і в ці роботи закохаються мільйони...

В своїх світах я сама хочу бути... Богом. Сама. Це мої світи і мої історії. Мої персонажі. Я їх створила. Я хочу, щоб в головах інших оживали саме мої персонажі... Я хочу, щоб вони засідали в душі читачів і змінювали їх.

Кожне змінене серце коштує набагато більше, аніж сотні зірочок та бібліотек, воно коштує дорожче, аніж визнання чи ще якісь штуки, пов’язані з популярністю.

Раніше, десь рік тому, коли бабуся ще була жива, я сказала їй, що не розумію, чому вона, не дивлячись на те, що її роботи є найпопулярнішими в Україні, не розкриває своє ім’я на широкий загал...

Тоді вона не відповіла прямо, а просто запитала, що б я обрала — бути відомою і улюбленою письменницею в обмеженому колі читачів, чи щоб моя книга була відома на весь світ, але ніхто не знав, що ця книга насправді написана мною?...

Тоді я сказала, що тільки дурень обере зробити свою книгу відомою при цьому не показуючи, що це саме він її написав.

Бабуся ж сказала, що колись теж думала як я...

Сьогодні я раптом зрозуміла, що богом письменник стає саме тоді, коли змінює інших через свої роботи....

Раптом я почула, як клацнув замок на дверях.

Я не пішла до Сергія. Вирішила почекати тут.

Коли він зайшов до кімнати, наші погляди зустрілися. Він підійшов до мене і присів на стілець напроти. Ми сиділи обличчям один до одного.

— Лєро... — його голос звучав винувато. — Вибач мене за вчора. Я знав, що так буде, — чесно сказав він. — Я хотів пробудити кафи, щоб потім використати їх. Якщо вдягнути і підкорити обидва кафи, то можна виповнити будь-яке бажання... Я хочу дещо змінити. Раз і на завжди. Повернути те, що було втрачено.

— Ними не можна користуватися.... — нарешті я змогла сказати це вголос. — Кафи — це яблуко на дереві Едему, розумієш?

— Мені все одно...  — впевнено сказав він. — Кафи можуть переписати минуле. Саме тому я і хотів зблизитися з тобою, — він зітхнув. — Мені потрібен твій каф і тоді, коли я поєднаю обидві частини, я зможу виправити те, що сталося п’ять років тому. Моя родина... Вони всі будуть живі. Я не пущу їх до машини і...

— Ти ж напевно і сам знаєш, що це неправильно, — я взяла його за руку і зазирнула в очі. — Деякі речі не повинні бути доступними людям. В реальності ми не боги чи щось таке, Сергію. Богами ми можемо бути тільки для своїх історій.

— Але ти не розумієш...  — він дивився мені прямо в очі. — Я можу все повернути. Навіть твого хлопця, Сашу. Ти ж, напевно, все ще кохаєш його? До мене ти тягнешся тому, що ми обидва володіємо по одному з парних кафів...

— Ти казав, що каф — як ручка або ноутбук... Саме твої слова змусили мене замислитися. І я зрозуміла, що все як раз навпаки. Для кафів ми з тобою щось накшалт ноутбуків. Це ми передаємо те, що створюють вони. Ми не творці цих робіт, а я... Я хочу творити свої історії, а не просто писати чужі. Ти теж... — я серйозно подивилася в його очі. — Я впевнена, ти зможеш написати щось справжнє і сильне і без кафів. А минуле... З ним краще не гратися. Ти ж розумний хлопець, я впевнена, що в глибині душі ти знаєш, що я маю рацію...

— Я втомився бути один... Цей світ, цей Бог, вони забрали в мене все... — він відвів погляд.

— Прямо таки все, — я подалася вперед так, щоб торкнутися своїм лобом його лоба.

Знов зазирнула йому в очі.

— Знаєш, зараз мені здається, що я зможу будь що... — я усміхнулася. — І для того, щоб добитися цього, мені непотрібні ніякі кафи... Я зрозуміла, що мені потрібно дещо інше...

— І що ж це?...

— Це ти... Ти підтримав мене тоді, коли всі — і коханий, і друзі, і родина — від мене відвернулися, — чесно сказала я. — І ти зробив це тоді, коли я вважала тебе мало не своїм кровним ворогом....

— А я одразу закохався в тебе... — він простягнув руку до моєї щоки. — Як тільки тебе побачив, то зрозумів, що це ти. Як в якійсь тупій мелодрамі, їй-богу... — він злегка усміхнувся. — Але я не хотів відмовлятися від задуманого... Знаєш, я ж так довго чекав, коли з’явиться другий каф... Знав, що як тільки в нього буде власник, його потягне до мене. Тому спочатку думав, що мій потяг до тебе і твій потяг до мене — це лиш його магія... Якщо ми його знищимо... Що буде тоді? Що, якщо все те, що ми відчуваємо — просто властивість наших кафів? Тоді якщо ми його знищимо, то... Я знов буду один.

— Цього не трапиться, — я похитала головою в знак запенечення. — Ти навпаки робив все, щоб протидіяти ефектам кафу. Ти не забрав його, хоча міг. Не стер мені пам’ять, хоча знову ж таки, мав всі можливості для цього. Ти робив все так, як вважав за краще для мене. Тепер моя черга зробити так, щоб добре було тобі... — я усміхнулася і легенько поцілувала його в куточок губ. — Я люблю тебе...