Каф письменниці, глава 10. Справжнє мистецтво?...

— Ну пробач, що я не свиня... — він усміхнувся. — Люблю, коли в усьому порядок. Коли навколо порядок, то і відпочивати, і працювати набагато легше.

— Так, але... — я продовжувала посміхатися. — В тебе прямо операційна якась! Сподіваюся, ти не якийсь скажений фанат-копіювальник Декстера...

— Якого ще Декстера? — не зрозумів він.

— Декстер — на перший вигляд милий, тихий і добрий чоловік,  і, що дуже важливо в нашому випадку, педант і чистоплюй, яких ще треба пошукати, прямо як ти... Він в поліції працює, за ним ніколи не було помічено жодного правопорушення... Всі його люблять. Але у вільний від роботи час він «м’ясник із Бей-Харбор», вбиває всяких поганців і сплавляє їх трупи у річку...

— О, я щось таке колись починав дивитися, — пригадав він. — Але якось не зайшло. Нудний він... Тож ніякий я не фанат...

— Нічого «Декстер» не нудний, — заперечила я. — То ти напевно дивився неуважно!

— Ну у мене зазвичай телевізор в фоновому режимі грає. В вільний від роботи час я намагаюся писати, а не бити байдики. Хіба що новини дивлюся коли-не-коли. — він злегка усміхнувся. — До речі, ти голодна? В мене піца є...

— І це та сама вечеря, яку я так люблю? — я усміхнулася.

— Нагадаю, що буквально пару хвилин тому ти була мені дуже вдячна... — він пройшов на кухню.

— Та я і зараз вдячна, — я пішла за ним. — Взагалі, я люблю піцу...

***

Перед вечерею я заглянула на Букнет. Рейтинги мого нового твору зростали... Коментарів ставало дедалі більше. Люди почали масово підписуватися на мене.... І всі питали «коли продовження?».

Раніше в мене було буквально п’ять постійних коментаторів і ще стільки ж непостійних, а з кафом їх стало як мінімум раз в двадцять більше...

Всі казали про цікавий стиль і живі описи та характери, але...

— Чого сумна така? — Сергій став в мене за спиною і поставив переді мною тарілку з піцою, розігрітою в мікрохвильовці і зазирнув у мій телефон. — Невже, погані коментарі?

— Деякі кажуть, що все, на що я спроможна — це красива мішура... Обгортка без цукерки всередині, — я простягнула йому телефон.

— Що ти сама думаєш з цього приводу? — тихо запитав він нахилившись так, що його дихання обпалювало моє вухо.

— Я... Я хотіла написати так, щоб робота дійсно мала два рівні сприйняття. Зовнішній — легка солодка еротична цукерка для невибагливого читача. — теж неголосно відповіла я. — А внутрішній — вибухова начинка для тих, хто не ковтає одразу, а насолоджується процесом... Бо саме під час їжі приходить апетит, — ще тихіше додала я.

— Сенс — це важливо, але... Сенс може написати будь-хто.  — А ось оформити його так, щоб люди захотіли це читати... Більш того, написати так, щоб люди не просто читали, але й починали задумуватися над темою — оце і є справжнє мистецтво.

— Мистецтво —  це коли читач навіть не підозрює, що ти вже змусив його задуматись. — пошепки продовжив він. —  Коли він думає, що дійшов до цього сам, а не ти йому розжував. Тож просто змусити задуматись не достатньо.

— Я от думаю... Чи твір написаний з кафом може вважатися нашим власним? — раптом запитала я, діставши каф з кишені, злегка обернувшись і зазирнувши йому в очі.

— Тільки не кажи, що тебе турбують такі питання, — на видиху сказав він, обпалюючи ніжну шкіру моєї шиї своїм теплим подихом і відповівши на мій погляд. — Я був впевнений, що хто-хто, а ти точно не будеш мучитись такими питаннями...

Усмішка зійшла з мого обличчя як тільки я вдумалася в зміст цієї фрази...

***

— Лєро, зрозумій, ти не повинна прикидатися поряд зі мною... — я взяв її каф до рук, а потім акуратно вдягнув їй на вухо. — Каф — це просто засіб досягнення мети. Це як ручка з папером, або як ноутбук з встановленим вордом... Просто в нас — передові технології і найкраще обладнання. Невже ти думаєш, що каф може зробити письменника з будь-кого?... Якщо ми зробимо це разом, результат буде на зовсім іншому рівні.

Як тільки я вдягнув його на неї, мій власний каф почав безжально пекти, та я вже знав, що має статися далі, якщо я хочу його отримати...

— Щось мені якось не по собі... — Лєра зробила глибокий вдих та видих.

— Підемо за мною... — я взяв її за руку і допоміг встати з-за столу.

Вона ніби сп’яніла... Це зводило з розуму, але я намагався тримати в голові свій власний план.

Я вів її за руку до вітальні.

Зараз, саме зараз, мені треба писати разом з нею.

Якщо я буду писати разом з нею, це буде щось нереальне....

— Не йди... — на видиху сказала вона, коли я всадив її за стіл і відпустив її руку...

— Я буду поряд, — пошепки сказав я, сідаючи на другий стілець прямо за нею.

Її очі зараз блищали. Вони посвітлішали і стали якогось блакитно-бірюзового відтінку...

Мені треба доєднатися до цієї енергії...

Я присунув стілець прямо до її стільця, потягнувся прямо через неї до компа, натиснув на кнопку включення і торкнувся губами її шиї.