Каф письменниці, глава 9. Зустріч з минулим, Лексус і кімната ідеальної попелюшки.

Повертаючись до місця своєї практики я все ще думала про те, що сталося в обід... Сьогодні мій «ворог» і суперник взяв і зробив щось таке, на що не був спроможний жоден з моїх друзів або коханих... Хоча, що я знаю про коханих і кохання, коли все що в мене було — це відносини з одним-єдиним Сашею?...

Може, треба було таки подзвонити?... — я зітхнула, подивившись на зачинені двері редакції.

Дістала мобільний.

Зітхнула і таки набрала Сергія.

— Алло? — почула я злегка сонний голос хлопця і трішки розгубилася.

— Сергію, це Лєра, ти дав мені свій телефон. Я стою під редакцією... Напевно, я пізно прийшла?...

— Щось голос невеселий... — трішки жвавіше сказав він. — Що з гуртожитком?

— Місць нема, — я зітхнула.

— Зараз в смс пришлю тобі свою адресу. Це недалеко від редакції... Приходь, розберемося.

— Добре, — я чомусь кивнула, хоч і розуміла, що Сергій мене не бачить. — Я заберу речі і...

Він скинув виклик і за пару секунд мені прийшла смс...

Який же в мене був шок, коли я зрозуміла, що Сергій живе в тому ж самому клятому будинку, в якому батьки винаймали квартиру мені і Саші...

І чому я одразу не звернула на це увагу?... Навіть під’їзд той самий.

А я його жодного разу не бачила... Може тому, що я ходила до вишу на першу зміну?...

Квартира номер дванадцять...

Я втупилася в телефон.

Ні, це точно якийсь заколот проти мене! От же ж су...суфле з коріандром! Ну чому, чому саме мені завжди так «щастить»?... Я зробила глибокий вдих та видих.

Ладно. Нічого. Подумаєш, живе він прямо над восьмою квартирою, де зараз живе Саша з Альою.... І не таке переживали!

Я пішла прямо до свого колишнього під’їзду.

Я просто тихо-мирно заберу свої речі... Потім подзвоню комусь з одногрупниць, може хтось з них і впустить мене до себе...

Коли я вже стала відкривати двері, з них вийшов Саня...

Як завжди красивий, вдягнений з голочки... На ньому була футболка з принтом головного героя з манхви Solo leveling.

Цю футболку я сама замовляла йому на Алі... Він страшно фанатів від цієї історії...

— Лєра?... — він дивився на мене якимсь розгубленим поглядом. — Що ти тут робиш?...

— Я... — я не знала, що сказати...

Слова так і застрягли в мене в горлі.

— О, Лєрунь, ти вже прийшла? — з під’їзду вийшов Сергій. — Я вже зачекався. Вечерю замовив, як ти любиш...

Я мало не відкрила рота від здивування, а Сергій тим часом продовжив.

—Давай сумку... — він вихопив з моїх рук комп’ютерну сумку і взяв мене під руку. — Підемо додому!

— Привіт... Я вдома... — злегка розгублено підіграла йому я.

Саша дивився на нас і напевно нічого не розумів... А я... Я зрозуміла, що Сергій зробив це все спеціально. Він напевно побачив мене у вікно?... Невже, чекав?

— То ти що, тепер моя сусідка? — здивувався Саша.

— Так, — відповів за мене Сергій. — А я Сергій, її хлопець, - він дружелюбно посміхнувся і простягнув Сані руку. — Журналіст, пишу кандидатську.

— Саня, — Саша так і не потиснув руку Сергія. — Та коли ви...

— Ти напевно втомилася після практики... — перебив Сашу Сергій, звертаючись до мене. — Підемо...

— Так, підемо, — я кивнула.

— Бувай, Саня, — Сергій усміхнувся моєму колишньому, приобійнявши мене за талію і повівши сходами вгору.

— Бувай... — розгублено попрощалася я.

Саша так і стояв як стовб... Сумний такий, мені навіть було його шкода... Я напевно все ще кохала його, навіть не зважаючи на те, що він мені зрадив...

Коли ми підійшли до квартири номер дванадцять, що саме була над восьмою квартирою, де я жила з Сашею, Сергій дістав ключ і відімкнув двері.

В передпокої нас зустрів чорний зеленоокий кіт, який голосно і сумно нявкав.

Я чомусь усміхнулася.

— Лексус, замовкни, ти вже їв, — пробубнів Сергій. — Лєро, можеш розутися, ось тобі капці... — він простягнув мені пару білих капців, явно зтирених з якогось готелю.

Я ледь не засміялася, ще коли почула ім’я тваринки, та ще й виговорене з такою кумендною інтонацією, а після цих капців...

— Рано мені ще білі капці! — весело сказала я.

— Ну тоді ходи боса, — він розвів руками, перевзувся і пройшов з передпокою в кімнату.

— Дякую, що не видав перед ним, — тихо сказала я, перевзуваючись в ті самі білі капці і проходячи за хлопцем. — Віддаси мої речі, я напевно поїду до батьків...

— Хіба вони не живуть далеко? Десь за містом? — запитав він.

— Звідки ти знаєш? — з подивом запитала я.

— Просто вони винаймали тобі квартиру... Зазвичай так роблять якщо дитина навчається в іншому місті, — він знизав плечима і кивнув, щоб я йшла за ним.

— Так, вони дійсно живуть за містом і правда винаймали нам з Сашею квартиру... — я кивнула і пішла за ним. — До речі, ти вже почав писати конкурсний твір?

— Так, — він кивнув. — Маю чотири розділи по сім тисяч знаків. Вже вийшов на четверте місце в жанрі «Бойовик».

— А як ми будемо порівнювати роботи, якщо у мене вже інший жанр?...

— Зірочки? — припустив він.

— А ще треба унікальних коментарів, —  додала я. — Тобто, наприклад по балу за кожного коментатора. Так має бути справедливіше, ніж просто за зірочки.

— Я не проти,  — він кивнув.

А я тим часом нарешті озирнулася навколо.

В нього була маленька, але світла квартира, а ще... Тут був просто таки ідеальний порядок. Я знов ледь не засміялася.

— Чого смішного? — здивувався він.

— Просто твоя кімната... — я намагалася придушити в собі бажання реально розсміятися. — Це місце схоже на кімнату якоїсь ідеальної попелюшки...