Каф письменниці, глава 7. Неочікуваний поворот.

Я вже збиралася йти геть, як він знов звернувся до мене.

— Гей, в тебе взагалі-то тут практика!

— І що мені робити? — я обернулася назад, до нього.

— Взагалі-то ти сама обрала мене, тож будеш робити все, що я скажу... Всю чорну роботу, — він усміхнувся. — Спочатку, напевно, принеси мені кави!

— Поклич ту стару тітку, нехай тобі принесе! — я починала біситися. — Їй, схоже, подобаються малі хлопчики, тож вона залюбки і зад твій по... — я приклала руку до рта. — От же ж блін з полуницею.... — пробубніла я.

— Що ще за блін з полуницею? — зацікавлено перепитав він.  — Полуничку я люблю...

— Воно і видно, — я посміхнулася. — Тільки так напевно і розважаєшся...

Дивно, але поряд з Сергієм я відчувала себе... Легше. Може, ми б навіть могли подружитися...

Несподівано для мене, задзвонив телефон і я знов мало не підстрибнула на місці... Бля...шанки персиків! Ну чому мені завжди телефонують в такі моменти?..

Я подивилася на екран свого телефону і посмішка майже одразу зійшла з мого обличчя...

Я навіть забула, де знаходжуся і просто піднесла трубку до вуха...

—...Ти мала його втримати... Все через твою писанину! Хлопцю треба приділяти увагу, і роль жінки — допомагати чоловіку... Ми з його батьками дружимо все життя!... Ми думали, що ви одружитеся і ми нарешті станемо родичами! Невже ти не розумієш, що для того щоб нормально жити, тобі треба було...

— Тато, якщо ти думаєш, що я була з ним заради його грошей, або тому, що «наші родини дружать все життя», то я тебе розчарую... Саша ніколи не користувався тим, що є спадкоємцем... Він хоч і не дуже старанний студент і все таке, але планує добитися всього самотужки... — я і не помітила, як мої очі почали наповнюватися сльозами.

— То він зараз такий... Закінчить університет і все одно піде в бізнес. Я впевнений, що він, на відміну від тебе, хоче нормально жити! Розуміє, що треба використовувати всі можливості...

— А щодо твого «нормально жити» скажу тобі от що... Я нізащо не проміняю письменництво на ту роль жінки, яку ти бачиш... Я не буду чиїмось придатком. В мене є свої цілі...

***

Я дивився на неї, слухав цю розмову і раптом подумав, що можливо, це моя провина... Можливо те, що її хлопець пішов, сталося через мене...

Невже, коли я написав, що реальні життєві обставини змусять її забути про все, окрім письменництва і прийти до мене та викликати на письменницьку дуель, доля мала зробити щось настільки серйозне?... А ті двоє, схоже, з дитинства були разом...

Вона все ще його захищає... Любить?

І чого мені від цього так неприємно? Хіба мені є діло до того, кого вона там захищає?...

Лєра послухала ще щось, а потім з її очей впала сльозинка. Я і до того бачив, що вона вже на межі...

Чорт...

Я не хотів, щоб так сталося, але я все одно не можу відступити.

Мені потрібен цей каф... Потрібен, але...

***

Тато продовжував щось віщати мені по телефону, та я вже нічого не чула. Просто дивилася в світлу стіну в чужому кабінеті.

Напевно, він тепер подумає, що я якась істеричка... Що ж, його це все, мабуть, порадує. Легше буде перемогти таку слабачку, як я...

В горлі стояв ком, я прикрила очі, намагаючись абстрагуватися від усього цього.

Чекала, коли батько вже закінчить свою тираду...

Несподівано, відчула дотик до щоки.

Одразу відкрила очі...

***

Коли вона відкрила очі, я побачив в них легку розгубленість... Але за нею був великий сум... Все ж, напевно це моя провина.

З телефону роздавалася якась гнівна тирада чоловіка. Я вже зрозумів, що то був її батько.

Але його слова... Я прекрасно розумію Лєру. Я і сам ніколи не розумів отакого ставлення. Сенс мати собі якийсь придаток? Жінка в першу чергу має бути самодостатньою особистістю, інакше в неї точно ніхто не закохається...

Чоловік в телефоні кричав так, що я чув все.

—...Краще б пішла на кулінара... Що за спеціальність — журналістика?... Чим воно тобі в житті пригодиться?... Як ти...

Я простягнув руку до телефона і акуратно забрав його, після чого приклав до свого вуха.

— Леро, ти взагалі слухаєш мене?! Я твій батько і хочу тобі добра! Я не буду проплачувати тобі іншу квартиру... Повертайся до Саші!

Після цих слів я таки не витримав.

— Якщо ви так хочете їй добра — дайте розвиватися так, як вона хоче,— серйозно сказав я. — Ви хоча б читали, як вона пише? — на тому кінці замовчали, а я швидко продовжив. — А я читав. В неї є здібності. І якщо вона хоче цим займатися, хіба ви, як її батько, не маєте її підтримати? А шантажувати свою дитину житлом — це низько. Не бійтеся, вона знайде де пожити і без вашої допомоги, — спокійно сказав я і відключив виклик.

Лєра шоковано дивилася на мене.

— Ти... Чому?

— Тому що все, що я сказав — правда. Ти маєш талант. — я на секунду замовк, а потім продовжив. — Інакше я б не вважав тебе своєю суперницею. Я не хочу перемогти тебе через якісь негаразди в твоєму житті... Це буде нечесна перемога.