Каф письменниці, глава 6. Виклик прийнято!

Пару секунд він просто мовчав. Напевно, обдумував те, що я йому сказала... Я навіть почала переживати. Чомусь, коли йшла сюди, була більш впевнена в цьому спонтанному рішенні.

— Добре, — він подивився мені в очі. — Нехай буде так. Іди сюди... — він дістав з принтера два аркуши, потім взяв ножиці і порізав кожен з них на вісім рівних частин.

Потім він простягнув мені вісім біленьких шматочків паперу і ручку.

— Пиши вісім логлайнів з жанром зверху. Я теж напишу вісім. Потім помішаємо їх і витягнемо по одному. Буде два «фіналісти». В кінці скинемося на «УЄФА». Програвший перемішає два аркушики, що залишилися, а переможець обере з них, —  один запропонував він.

— Добре, — кивнула я, забираючи аркушики і ручку.

— Сідай, — він показав мені на вільний стілець.

Я лиш кивнула.

Першим почав щось записувати він. Писав так швидко і впевнено, ніби вже заздалегідь знав, що я прийду і підготувався...

І це мені дуже не подобалось...

Треба, щоб ми витягнули мою роботу....

Я взяла перший аркушок.

Моя сильна сторона — історії про змагання, тож я в будь-якому випадку буду писати про змагання. Не важливо, який герой, а от жанр...

Я знала, що реально моїми жанрами є тільки жіночі та любовні романи. Упаси господи мені доведеться писати щось у жанрах жахів, бойовика або трилеру...

Отже, є сенс написати всюди «любовний роман». Навряд він дуже гарно пише такі речі... Все ж, цільова аудиторія любовних романів — це жінки, а жінка жінку розуміє краще, це сто відсотків... І героїню також всюди поставлю жінку...

Кивнувши сама собі, я усміхнулася і почала писати...

***

Отже, ти дійсно прийшла... Цікаво, що ж з тобою трапилось, що ти тепер така рішуча? Я використав силу кафу, щоб змусити тебе прийти знов ще при першій нашій зустрічі... Добре, що ти не здогадалася.

Поки два кафи знаходяться на відстані простягнутої руки — кожен з нас може користуватися обома половинками. Мені треба було лише раз доторкнутися до тебе і потім я певний час міг використовувати твою ж силу проти тебе...

Знаєш, я не відчуваю, що мухлюю чи щось таке... Просто тобі не пощастило, тому що правила, які були написані в твоєму листі, писав я. Точніше, не так... Я просто залишив перших п’ять з них, а шосте, сьоме і восьме тобі не дав.

Мій дід так і не зміг перемогти твою бабусю... Вона постійно писала від чоловічого імені і стала найвідомішим автором-чоловіком, по суті будучи жінкою.

Як тільки ти напишеш цей твір, після цього місяця, каф наповниться твоєю енергією... А коли ти програєш, то будеш змушена віддати каф.

А ти точно програєш.

Після цього я заберу каф і перепишу минуле. Я поверну діда, поверну свою сестру... Для кафа нема нічого неможливого...

Треба не забути доторкнутися до неї... Хоч і не надовго, але це допоможе... Минулого разу після того, як я торкався її, я написав дійсно круте оповідання...

Цього разу буду писати синопсис одразу, як ти підеш і тоді в мене вийде крутий сюжет. Але треба якось побільше тебе торкатися...

Коли я закінчив писати останній варіант теми для нашого змагання, то усміхнувся:

— Готова?

***

— Готова, — я впевнено поклала свої аркушики на стіл.

— Тоді — перемішай їх, — скомандував він.

— Добре, — я взяла і перемішала всі аркушики, а потім подивилася на нього.

Цей гад хитро посміхався! Було таке враження, що він повністю контролює ситуацію і це мене дуже бісило...

— Що ти така похмура? — раптом від доторкнувся пальцем до мого лоба. — Так у тебе вже скоро і зморшки з’являться! Не боїшся?

— Відчепися! — я відмахнула рукою його руку від свого обличчя. — Хто тобі дозволяв торкатися мене?...

Каф у вусі почав пекти сильніше... З чого б це?

— Давай вже витягувати! — він простягнув руку до аркушиків і одразу ж витягнув один із них.

— Добре... — я теж витягла один аркушик.

— Тепер скидуємось на «УЄФА»! — він простягнув до мене свій кулак.

— Що за дитячі ігри... — пробубніла я, теж простягаючи кулак.

— У-Є-ФА!

Показую бумагу, в нього теж бумага.

— У-Є-ФА!

Показую бумагу, і в нього знов бумага.

Що ж ти такий терплячий?... Та я не програю...

— У-Є-ФА!

Знов показую бумагу, а він таки обирає ножиці!

— Перемішуй їх, — він усміхнувся.

Я перемішала два аркушики і простягнула йому.

А він без будь-яких коливань витягнув один з них.

Я з завмиранням серця дивилася на нього.

— О, це мій! — радісно сказав він. — Пригодницький роман про супергероя.

— Читай! — роздратовано сказала я.

— «Після певного природнього явища у деяких людей почали з’являтися суперздібності. Щоб ці люди використовували ці здібності на благо суспільства, державне правління більшості країн розробило для них спеціальні навчальні програми... Вони хочуть зліпити з них реальних героїв? Чи просто контролювати? Головний герой — хлопець, має ментальну здібність, а фізично дуже слабкий.»... — він усміхнувся. — Так, саме те, що я хотів!

— Чорт, та це взагалі не моя тема... — пробубніла я.

— Що, вже відмовляєшся? — він зазирнув мені в очі і хитро посміхнувся.

— Нізащо! — я не відводила погляду від його очей. — Я не програю!

На мої слова він тільки посміхнувся!

Нахаба, який же ти нахаба! Не думай, що я тобі програю! Я розітру тебе в порошок і не важливо, який там жанр і герої!