Каф письменниці, глава 4. Потяг, властивості кафу та його справжня ціна...

Він дивився на мене аж надто уважно. Це збивало з пантелику, змушувало дихати швидше...

Помітивши мій стан, він повільно облизнув нижню губу і усміхнувся злегка нахабною, хижою посмішкою.

— Не відволікайся, Лєро, — моє ім’я він також сказав на видиху. — Дивись в монітор і пиши.

Я кивнула і повернула голову до монітора.

Тим часом його рука лягла на моє коліно.

Я знов шумно видихнула, але не наважувалася повертатися. І продовжила писати:

«Та робота все ще не йшла...

Він сказав мені не відволікатися, а сам почав погладжувати моє коліно. Людина-протиріччя. Прикидається слабеньким дурненьким ботаном, а сам хитрий та накачаний, навіть сутулиться напевно спеціально...»

Раптом чужа долоня піднирнула під юбку. Він все ще водив нею по коліну, але тепер між нами був тільки тоненький капрон панчох...

«Якщо він проведе долонею трохи вище, то зрозуміє, що я не в колготах, а в панчохах...» — з завмиранням серця таки написала я.

Його рука дійсно просунулася вище по моїй нозі. По тілу пішло легке тремтіння, подих також перехопило...

— Сергію... — на видиху прошепотіла я, повертаючи голову до нього і зустрічаючись з ним поглядом.

Раптом в двері постукали і я мало не підстрибнула на тому стільці.

Ох ти ж блакитний... Просто блакитний! От би ти виявився блакитним і не довелося б мені тут мучитись докорами сумління перед Санею! 

Поки я роздумувала над цим, Сергій швиденько пересів так, щоб положення наших тіл не викликали зайвих питань.

— Сергію, — до нас зайшла миловидного вигляду жіночка років двадцяти п’яти-двадцяти семи, яка була буквально трішки старша за самого Сергія. — А чому дівчинка тут, з тобою? — вона усміхнулася, і показала на каву в своїх руках. — А я ось принесла тобі кави.

— О, Олександро Євгенієвно, ця дівчинка просто попросила бути в парі зі мною, — він миленько усміхнувся цій жіночці. — Молодь тягнеться до молоді, що поробиш... Це ж не проблема, правда?

— Але хіба ти не хотів зосередитися на роботі на конкурс на тому сайті? Букнет, чи як його... Я думала, в тебе нема часу брати шефство над практикантками... — вона пройшла ближче до нас і простягнула Сергію каву.

Коли почула про букнет, то на моїх губах сама собою розквітла посмішка. Якщо Сергій також писав, то, можливо, ми таки зможемо знайти спільну мову!

— Дуже вам дякую за каву... — він миленько посміхнувся жіночці і прийняв каву. — А щодо шефства і букнету, то я вирішив, що треба намагатися встигнути і те, і те! — енергічно додав він.

З нею він вів себе якось ще по-третьому.

Та йому не писати треба було, а в актори йти!

— Зрозуміло, молодець, — вона швидко зиркнула на мене, а потім знов солоденько посміхнулася йому.— Але якщо що — тільки скажи. Я можу забрати дівчинку, якщо відчуєш, що не впораєшся...

— Думаю, з ким-ким, а з нею я точно впораюсь, — він усміхнувся.

Я хотіла-було заперечити, але потім подумала, що краще мовчати — так вона швидше піде і я змогу розібратися з цим недоу....недоактором!

— Ну тоді не буду вам заважати, — вона кивнула, пішла до дверей і, нарешті вийшла.

А він знов поклав свою руку мені на коліно.

Я подивилася в монітор, після чого пальці самі почали бігати по клавіатурі, записуючи наш попередній полілог...

«Його рука знов нирнула під мою юбку. Але цього разу почала погладжувати не по коліну, а по внутрішній стороні стегна там, де вже закінчувалися панчохи і можна було доторкнутися до моєї оголеної шкіри. Я хотіла зупинити його і стиснути ноги разом, а натомість навпаки трішки розставила їх... А він... Він раптом зрозумів, що моя половинка кафу за моїм бажанням може...»

Коли його рука дійшла до края моїх панчох, він дійсно зрозумів це...

— Деформувати дійсність... — сказав він вголос, прибравши руку з моєї ноги. — Тільки не кажи мені, що це ти запрограмувала каф на те, щоб знайти мене...

— Ні, — я похитала головою. — Принаймні, спеціально — точно ні!

— Схоже, що твоя половинка працює над текстом, робить його форму якісною, а зміст реалістичним... Настільки реалістичним, що інколи навіть перевертає видумку на реальність... — шоковано сказав він.

— А що ж тоді робить твоя половинка? — я зазирнула йому в очі.

— Ідеї. В мене в голові купа сюжетів та ідей. Я постійно їх записую. Тільки якщо твоя половинка вкроплює дії з тексту в дійсність, то моя навпаки вкроплює їх в текст, забираючи з реальності.

— Тоді виходить, що ти можеш стирати пам’ять? – шоковано запитала я.

— А ти розумніша, ніж здається... — він усміхнувся.

— Якщо поєднати обидві сили, то можна буде написати щось  круте і за формою, і за змістом... — пошепки додала я, а потім схопилася рукою за каф на своєму вусі і встала зі стільця.

— Просто віддай мені сережку, — він простягнув руку вперед. — Віддай по-хорошому і на цьому ми розійдемось.

— Це не сережка, — я зробила пару кроків до дверей, але йшла до них спиною вперед.

Тільки зараз до мене дійшло, наскільки він небезпечний... Але якщо в нього є здібність красти пам’ять і він її не краде зараз — значить, на це є якісь причини. Можливо, я не підпадаю під якісь умови, або каф мене захищає, однак...

Тоді чому він робив все те, що я писала? По логіці, якщо він не може застосувати на мені свою силу, то і я так само не можу вплинути на нього своїм кафом... Невже, він прикидався? І чому просто не зідрав її з мене? Чи може бути так, що каф треба обов’язково віддати добровільно?....  Все одно, мені треба забиратися звідси...

— Зараз я піду звідси. Знайду собі іншого партнера для практики і...

— Не вийде. Ти закріплена за мною, — він зітхнув. — Навіть якщо ти щось зміниш — я поверну все до початкової точки, сила мого кафу це дозволяє, тож раджу не робити дурниць. А вийти авжеж можеш... Але це не змінить того факту, що скоро ти сама віддаси мені свою половину кафу.

***