Каф письменниці, глава 3. Очі в очі і блінчик з полуничкою....

Сам хлопець також подивився на мене, тим часом на його лівому вусі я побачила маленький каф.

Формою він був схожий на одну з детальок-кріплень мого власного кафу...

Моє ж вухо боліло просто нестерпно: зараз я почала думати, що можливо, каф таки не просто звичайна прикраса, а щось дійсно потойбічне...

Я приклала долоню до вуха.

Він зробив теж саме.

Нарешті вухо перестало боліти так сильно... Воно знов лиш свербіло.

— Отже, про що це я... — володар другого кафу відвів від мене погляд. — Ви всі маєте пройти практику і...

Далі я не слухала. Почала роздивлятися.

Виглядав він як типовий ботанчик, хіба що тіло підкачане... Так, якщо не дивитися на ці дурні окуляри та одяг не за розміром...

Хоча... Ці туфлі, здається, зовсім не дешеві... Хоч і видно, що над ними хтось попрацював. Дивно.

Його очі за окулярами виявилися зелені-зелені, аж не вірилося, що такий відтінок реально існує в природі.

— Загалом, кожен з вас буде прикріплений до одного з нас,  можете зараз пройтися по редакції, подивитися хто що робить, а ввечері сформуємо пари... — сказав він в кінці свого доволі нудного монологу.

— Можна, я буду з вами? — я сама не зрозуміла як і чому задала вголос саме це питання.

— Еммм... — хлопець нервово поправив окуляри на переносиці.

— От і добренько! — впевнено сказала я, не давши йому сказати і слова.

Настя та шлю...Юля почали хихотіти.

Ну ок, мені то що....

Але потім сталося дещо дивне. Коли я перевела погляд на ботанчика, побачила всього на одну секундочку ледь помітну хитру посмішку...

Вибивалася. Ця посмішка надто вибивалася з усього його образу.

Дівчата з моєї групи пішли вийшли з зали: напевно, щось таке їм сказав мій новий головний біль — Сергій Сьомов — хлопець з кафом, який щойно читав нам свою вітальну промову...

В той же час сам Сергій підійшов до мене і втупився в мій каф.

— Ти знаєш правила? — пошепки запитав він мене, зазирнувши мені в очі.

— Вдягати каф тільки щоб творити. Не зраджувати своїм історіям, уникати другого володаря, не порушувати правил,— скоромовкою сказала я.

І не розуміла, чому розказую йому все це так просто.... Треба хоча б дізнатися щось корисне.

Я зазирнула в зелені очі.

— Але я не вірю в це все... Хіба це не просто прикол? Та й висновки там аж надто амбітні. «Напишеш свій шедевр»...

— Ти одягнула його вперше... — зрозумів він. — Скільки часу ти в ньому? — швидко перепитав Сергій.

— Десь години півтори, може трохи більше, але...

— Йдемо швидко... Часу нема, – він схопив мене за зап’ястя і повів за собою.

— Але... — Я хотіла-було заперечити, та він міцно тримав мене за зап’ястя і продовжував мало не бігти кудись вперед.

Його поведінка зараз не співпадала з його образом «простачка». Я знов звернула увагу на його тіло. Він намагався це приховати, але зараз, йдучи прямо за ним, я вже чітко бачила, що в нього доволі непогано розвинена мускулатура. Чого ж він тоді вдягається так, щоб цього не було нормально помітно?

Ми пройшли коридором кудись вглиб фірмочки, підійшли до якогось кабінету, він дістав ключ, відчинив двері і після цього буквально втягнув мене туди, паралельно прикриваючи за нами двері.

В маленькій кімнатці стояв стіл з комп’ютером, а також два стільця.

— Сідай і пиши, — сказав він, буквально усаджуючи мене на стілець.

Сам він сів поруч, вімкнув комп’ютер.

— Але...

— Ось, — він раптом повернувся до мене вухом, в якому стирчав гвіздок з кафу.

І я побачила, що на зворотньому боці, не видному іншим, по вуху йде довгий шрам у вигляді змії...

— Я теж не слухався правил... Це могло закінчитися дуже погано, але я таки став писати, — він сидів прямо біля мене — стіл був малесенький і явно не розрахований на те, що за ним будуть сидіти двоє дорослих людей одночасно.

Він поклав мою руку на мишку і, ведучи нею по монітору, натиснув на мій палець, а той натиснув на кнопку. Пару секунд і переді мною вже був відкритий вордівський документ... Його рука була теплою і впевненою...

— Але я навіть не знаю, що писати... — я перевела погляд на нього.

— Просто пиши не задумуючись, — він усміхнувся. — Все вийде, не бійся, — він прибрав руку з моєї руки і тепер просто сидів біля мене і дивився на екран перед нами.

Мене це чомусь трішки розізлило... Цей Сергій був аж занадто фамільярним! Відчував себе як якийсь цар чи ще хтось! Не люблю таких хлопців... — я тихцем глянула на нього.

А Сергій все дивився в мій пустий монітор.

Пальці самі примостилися на клавіатуру...

«...Ми сиділи занадто близько. Я відчувала його злегка тяжке, тепле дихання прямо на своїй шиї...»