Каф письменниці, глава 2. Гаряча телефонна розмова та не менш пекельна реакція.

Телефон задзвонив саме тоді, коли я вже майже вистрибнула з таксі, щоб приїхати на мою журналістську практику вчасно. Мене прикріпили до дуже класного видання "Читомо", проходити практику в якому мені, як людині, яка хоче стати письменницею, було просто ідеальним варіантом!...

Дзвонив, як не дивно, мій куратор з практики, гарячий молодий викладач-аспірант, Дмитрій Володимирович. На нього текли слюнки майже в кожної дівчини на філфаці і я також не була вийнятком. Дмитрій Володимирович, або просто "Демон", був реальним демоном, коли справа стосувалася його улюбленого предмету — «сучасних форм подання інформації»...

Ох, я б подала йому дуже по-сучасному, думаю, є речі яким би я навіть змогла його повчити, але... — я зітхнула. —  Так, досить тут  фантазувати! Я взагалі їду на практику!

З усіма цими думками, я таки пропустила той дзвінок Дімочки-Демона. Зітхнула. Подивилася на його фотку в телефоні.

Так, я прикріпила до його контакту фотку з його інсти, а що? Він класний... А Саня й не проти! Його навіть веселить ця моя маленька слабкість... Для нього Діма щось на кшалт зірки, по якій я та інші дівчата просто фанатіємо...

Раптом мій телефон знов задзвонив, перериваючи усі ці роздуми. Я аж мало не підстрибнула від несподіванки, особливо коли таки побачила, ХТО мені телефонує. 

Водій таксі якось дивно зиркнув на мене через дзеркало заднього виду.

А я швидко піднесла слухавку до вуха і натиснула «прийняти виклик».

— Доброго дня Валеріє, — звернувся він своїм низьким, злегка хриплуватим голосом до мене. — Ви, сподіваюся, вже приїхали?

— Вже майже... — на видиху сказала я.

— Це добре, – схвально сказав він. – Ми ж не хочемо зіпсувати враження експертів «ЧИТОМО» про наших магістрів... Тим паче, що вас вони обрали саме за ваші тексти, а не за середнім балом. Ви маєте бути вдячні, що припали їм до душі, не зважаючи на ваші посередні оцінки і  екстраординарні, інколи навіть занадто екстравагантні журналістські матеріали...

І знову за своє... — я зітхнула.

— Так, я постараюся і зроблю все, що в моїх силах... Тим паче, зі мною ж буде ваша улюблена зубри...розумниця Настя та її приспі... продруга. Вони точно не дадуть мені витворити нічого непристойного!

— Лєро, я казав про екстраординарне, а не непристойне... – зауважив він.

А я прямо відчула, як цей красивий га...рячий хлопець усміхається... Суперздібність в мене така, блін...чик з полуничкою! І гарно ж усміхається, справжній спокусливий демон...

Чор...ниця з йогуртом, та що ж таке...

— Тобто, непристойне можна? – максимально серйозним, але наївним голосочком перепитала я через пару секунд.

— Валеріє Вовк, ваша поведінка...

— Пробачте, Дмитріє Володимировичу, – сказала я тихіше. – Я просто трішки схвильована, — майже пошепки продовжила я. — Ви ж теж хвилювалися в свій перший раз, правда?

А оце було вже на грані фолу... Серденько так і завмерло — так далеко я ще ніколи не заходила. Всьому виною був телефон. Я надто захопилася цією першою, і можливо — останньою можливістю поговорити з ним один на один... Та й слова в моїй голові складалися так легко, як ніколи... Навіть писати захотілося... Дур...манська практика. І чому я маю витрачати на неї свій час?...

— Хвилюватися перед чимось новим — нормальна реакція, — таки відповів він через пару секунд. — І, раз ми вже розмовляємо, так і бути, дам вам одну пораду. Не беріться за те, що не потягнете. Надірветеся та й тільки. Кожен має займатися тим, що йому по плечу.

— Дякую за пораду, — я подивилася у вікно і зрозуміла, що таксист мене майже довіз.

— Бажаю гарного першого дня, до побачення...

— Маю надію в класному ресторанчику чи... — пошепки продовжила його фразу я.

— Зробимо вигляд, що я цього не чув. Ще побачимось, Лєро. — на видиху сказав він. — Бувайте.

— Бувайте...

І одразу короткі гудки.

Я розплатилася з таксистом і мало не побігла до головного входу офісного центру, в якому я буду проходити практику...

Все, що я відчула під час розмови з Дімою, хотілося якомога швидше записати. Так само як і сам наш діалог... Він же не дуже образиться, якщо я його використаю в своєму романі, правда? Хоча він сам постійно кричить, що масова література — чи не найгірше, на що може витратити свій час сучасна людина... Не вірить він в те, що зараз можуть народжуватися справжні письменники... І це трішки сумно.

Вухо злегка свербіло, але я не надала цьому якогось особливого значення...

***

— Таки прийшла... — злегка розчаровано прошепотіла Настя, коли наші погляди зустрілися.

— Настю, не треба... — її подружка-шлю...шлЮхетна Юля, вирішила зрубити конфлікт, так би мовити, "під самий корінь".

— Привіт-привіт, — я усміхнулася дівчатам. — Куди ж я подінуся, авжеж прийшла. Цього разу я теж виграю у вас...

— Та ти двієчниця, що ти там виграєш? — Настя усміхнулася мені у відповідь. — Твої аж надто провокуючі штуки не розмістить жодне, навіть електронне видання. Продовжуй строчити свої романчики на Букнет, чи де ти їх там строчиш... Це той максимум, на який ти здатна...