Каф письменниці, глава 1. Бандероль, кур'єрчик і дивний лист з правилами. 

АНОТАЦІЯ

Каф, який мені заповіла моя бабуся, відома письменниця, що писала під чоловічим ім’ям і так і не була розкрита журналістами, виявився чимось більшим, ніж просто прикраса. Не дарма ж до самого кафу вона додала ще й дуже дивний лист з заголовком «ПРАВИЛА». Ці правила як раз стосувалися нюансів використання цієї незвичайної біжутерії, за допомогою якої, якщо вірити правилам, можна було написати справжній шедевр.

Якби тоді я знала, що станеться далі, то точно б навіть до рук ту штуку не брала... Не розписувалася б... Не відкрила б  навіть дверей тому кумедному кур'єрчику... Та я б не взяла трубку і може б навіть переїхала, але все сталося як сталося... Я запустила ланцюг подій тоді, коли вдягнула каф і прочитала правила. Тепер шляху вже назад не було... 

В ТЕКСТІ Є: ЦИНІЧНА ГЕРОЇНЯ, ПИСЬМЕННИКИ, БУКНЕТ, МІСТИЧНІ ПРИКРАСИ

Глава 1. Бандероль, кур'єрчик і дивний лист з правилами.

Хочеш виграти — грай за своїми правилами!

Чорт.... Чому я знову запізнююсь?

Я в одному білому рушнику, що ледь-ледь прикриває мої сідниці, намотую кола кімнатою, прямо як та білка в колесі... Сумочка, ноутбук, телефон... Пробігаю повз дзеркало.

Чорт... — зриваю з волосся ці дурні бігуді і кидаю їх прямо на підлогу.  Десь поряд починає вібрувати телефон.

Та що там ще...

Озираюся навколо.

Ось ти де, зраднику... — хапаю телефон, дивлюся на екран. Якийсь незнайомий номер. Може, доставка?...

Але ж я просила їх привезти цю штуку ввечері! І взагалі нащо бабка вирішила віддати цю стару прикрасу саме мені?...

Повільно рахую до трьох. Вдих-видих, вдих-видих.

Підношу слухавку до вуха.

— Доброго дня. Пані Валеріє Вовк? Мене звуть Дмитро і я ваш кур’єр. Я принесу вашу бандероль за десять хвилин, ви ж вдома?

— Я дуже поспішаю... — злегка роздратовано сказала я. — Через десять хвилин виходжу з дому, тож якщо запізнетесь, мене не застанете.

Насправді, я авжеж не встигну зібратися за десять хвилин, але мають же вони бути пунктуальними!...

— Але... — хлопчик-кур’єрчик хотів щось заперечити, але я відключила дзвінок.

Зараз мені не до телячих ніжностей з усякими кур’єрчиками... Ну чому, чому в мене все завжди йде не за планом?

Навіть писати за планом не виходить, а я ж це люблю більш за все на світі!... Та все одно пишу то багато, то мало... Моя невелика кількість постійних читачів на Букнеті вічно жаліється!... Та й адміни з комерційного теж не надто задоволені. Весь час кажуть мені про «регулярну викладку»!

Так, не відволікатися.

Помада, туш, рум’яна... Сережки. Сережки завжди були моєю слабкістю. Я мала купу різних-різних пар біжутерії, буквально до кожного свого образу, або, як любить казати моя подруга, Барб, до кожного «луку».

— Та-да-да-дам....

Я аж підстрибнула від несподіванки. Ненавиджу цей дзвінок! Алекс, гад, я колись таки вб’ю тебе! Якби ж мені не треба було бігти на цю практику, я...

Я підійшла до дверей і відкрила їх, навіть не подивившись, хто там.

Молодий хлопець-кур’єр дивився на мене якось перелякано.

— Вввалеріє Вввовк? – ще раз перепитав він мене.

— Ага, – я кивнула. — Ну що, де та штука і де мені розписатись?...

— Лєро, ти вже встала? – почула я голос зі спальні. — А де ранкові бонуси? Я вже готовий... Де ти?

— Готовий він блін... — пробубніла я майже про себе.

— Я... Е.... – почервонівший як рак кур’єр бігав своїми маленькими оченятами по всій хаті.

Чесно, мені навіть здалося, що він собі зараз шию зверне... Від такої думки я мимоволі посміхнулася.

— Ось! – кур’єр простягнув мені невеличку бандероль і якусь бумажку, в якій потрібно було розписатися.

— Почекай, я перевірю, чи нічого не зламалося, – сказала я, беручи бандероль.

У хлопця були червоні вуха.

Я усміхнулася і облизнула нижню губу.

Було цікаво, як він відреагує.

А він почав сіпатися... Смішний такий. Ще й ручку вронив.

Він що ніколи дівчину в рушнику не бачив?

— Я підійму! — бадьоро сказала я, швидко потягнувшись за ручкою; настрій покращувався і це не могло не тішити.

Хлопчик переминався з ноги на ногу і старанно відводив від мене погляд. Потім дістав водички зі своєї кумедної сумочки. Пити почав.

— Лєро, ну ти йдеш? — знов почула я Саню. — Я не хочу все робити сам, у мене ж типу є дівчина, чи як?...

Кур’єрчик так і виплюнув всю водичку прямо на мене....

— Придурок! — викрикнула я.

І навіть не знала, до кого звернулася. Чи то до Сані, який збив цього малого кур’єра з пантелику, чи тодо самого переляканого кур’єрчика.

Кур’єрчик так і підстрибнув на місці.