Одночасно з її словами зі скриньки випав якийсь папірець.
Стає дійсно моторошно, але все ж таки, це все всього лише гра, сто відсотків.
Сковтнувши слину, простягаю руку до папірця. Ще пару секунд тримаю його в руках не розкриваючи.
Але все ж таки наважуюсь:
Тік-так, час пішов
До городу
Треба направлятись
Там, можливо, знов
Із мерцем
Почнеш ти спілкуватись...
Напис вториться дівочим голосом, жахлива пісенька все ще не дає мені спокій...
Але ж із яким мерцем? Невже, вона про мою бабу? Вона була як завжди живішою за всіх живих буквально пів години тому... Однак що за чортівня тут відбувається?... Я з цими жартівниками ще поговорю, як тільки зустріну їх.
Не можна змушувати людину так переживати. Та й бабця... Як вони втягнули її в цю авантюру? І хто це зробив? Я ж тут нікого не знаю...
Перед тим, як йти на вулицю, все ж заходжу на кухню. Стара, напівзакинута, вона здається зовсім незатишною, та ще й брудною, однак я одразу бачу те, що мені зараз потрібно.
Магнітна штука з ножами, подарована мною минулого року, все ще висить. І ножі на ній теж.
Беру другий за величиною ніж, свій улюблений. Він трохи тонший за найбільший, але ним орудувати набагато зручніше. Проводжу долонею по лезу й одразу розсікаю шкіру. Пронизливий біль застає зненацька: не пам’ятаю, щоб мені взагалі колись було так сильно боляче, як зараз.
Але намагаюсь про це не думати й просто йду на вихід, міцно стискаючи в руках ніж: час закінчувати з цими іграми.
Йду в напрямку городу, але розумію, що рухаюсь аж занадто повільно.
Ірраціональний страх намагається захопити мою свідомість, але я не здаюсь так просто і продовжую рухатись вперед. Нехай і невеликими кроками, але рух — це все одно рух.
Коли доходжу до хвіртки перед городом, то намагаюсь щось роздивитись. Вже мене не турбує ані сильний холодний вітер, ані дощ, який, здавалось, щосекунди посилювався.
Секунду коливаюсь: все ж, можливо зараз саме час розвернутись, піти геть, і можливо викликати поліцію... Дістаю з кишені телефон, зрадівши геніальній ідеї з поліцією, однак мережу він не ловить, хоч буквально пів години тому ловив ідеально.
Тік-так, час спливає...
Дівочий голос знов лунає біля самого вуха, а я відстрибую вперед, тим самим перетинаючи лінію городу.
Розвертаюсь назад, але чомусь виявляється, що стою я не біля хвіртки, а в самому центрі городу бабці.
Закинуті непідстрижені кущі малини та інших ягід, неприбране листя... Тут все було не таким, як раніше.
Раптом чую булькіт від ванної, в якій бабця тримала воду для поливу у спекотну погоду. Але ж зараз вже була осінь і було нічого поливати... Там не мало бути води...
Обережно підходжу до ванної.
Брудна вода зовсім каламутна, і я авжеж не можу нічого розгледіти крізь неї. На секунду мені здається, що той булькіт мені просто почувся, і я вже збираюсь йти далі, коли булькіт знов повторюється.
Кров застигає в жилах, однак, не знаю чому, замість того, щоб піти подалі від дивної ванної, я нахиляюсь до неї, намагаючись хоч щось розгледіти в каламутній воді.
Як тільки наближаюсь на відстань десь двадцяти п’яти сантиметрів, щось хапає мене за руку і починає тягнути всередину.
Тік-так, тік-так, тік-так,
Все так, все так, все так,
Тік-так, тік-так, тік-так,
Збери волю в кулак...
Голос, що вже дістав, дратує настільки, що я з останніх сил намагаюсь рвонути назад, з води, щоб не задихнутись.
Ковток повітря теж додає сил. Я розплющую очі й бачу, що мене все ще тримає за руку якась кістлява рука з браслетом на ній. Моїм шкіряним браслетом.
Чи то на адреналіні, чи то ще на чомусь, я хапаюсь за браслет і вмить зриваю її з кістяшки....
#1523 в Містика/Жахи
#9343 в Любовні романи
#2249 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 06.03.2023