Скринька бажань, глава 2. Тік-так, відкривай...

Кімната повністю змінилась: здалось, ніби мене і не було тут буквально декілька хвилин тому. Все стало сірим і закинутим, на стінах, меблях і в усіх кутках висіло павутиння. На кріслі, де до того сиділа моя бабця, було порожньо. Свічка, яка знову ж таки буквально п’ять хвилин тому ще була майже ціла, зараз була догорілою ніби мінімум днів десять тому.

— Ба, ти де? — озираюсь навколо в пошуках слідів старенької, але нічого не знаходжу.

Тік-так, відкривай,

Три бажання

Зможеш загадати.

Зараз чути цю пісню вже не було так моторошно, як в підвалі. Що якщо бабця зробила для мене якийсь квест? Ні, не може бути. Моя бабця — стара, і зовсім не розуміється на техніці.

Але що я втрачаю? Навіть якщо відкрию... Ніякі бажання не збудуться, це неможливо.

Дивлюсь на скриньку і розумію, що вона все так само відблискує дивним світлом.

Коли вже тягнусь до кришки, голос раптом продовжує клятий куплет:

Тільки пам’ятай,

Що страждання

Можеш цим завдати...

Ці слова мене зупиняють, але буквально на секунду. Ні, якась там скринька не налякає мене, це все просто гра.

Кивнувши собі, все ж відкриваю скриньку, і знов чую голос.

Тік-так, загадай

Все що хочеш,

Можу я дістати,

Тільки пам’ятай,

Що страждання

Можеш цим завдати...

— Ну і ладно, нехай, пограю за вашими правилами, — говорю вголос, намагаючись приховати чи то роздратування, чи то занепокоєння.

Бабця ніколи не була жартівницею. Однак, це точно чийсь жарт.

Добре, зараз загадаю щось нездійсненне і все, гра не вийде.

Усміхнувшись собі, говорю вголос:

— Хочу, щоб під лівою подушкою того дивану, — вказую пальцем на диван, — виявилось дві, ні, п’ять тисяч сто тридцять три гривні й тринадцять копійок!

Навмисне загадую таку кількість копійок, яку неможливо дістати зараз, бо ці монети вже вийшли з обігу.

Та й взагалі, я ж прямо зараз дивлюсь на диван, на цю саму подушку...

Тік так, діставай:

Одне бажання

Час порахувати...

— Ну так, авжеж, — усміхаюсь і впевнено йду до дивану, разом зриваючи подушку.

Купюри й копійки розлітаються в різні боки, а я шоковано дивлюсь на все це ніби в сповільненій зйомці.

Дзвін копійок об підлогу відбивається луною у вухах і стоїть там ще пару митей.

Навіть не знаю, що думати.

Але ж сума! Сума не може збігтися!

Починаю збирати усі купюри та монетки, бажаючи швидше розібратися в усьому.

Як тільки збираю купюри, сідаю на диван і починаю рахувати. Коли нараховую п’ять тисяч крупними купюрами, то подих починає перехоплювати. Потім додаю до них чотири двадцятки й зітхаю з полегшенням. Поки що тут всього П’ять тисяч вісімдесят гривень. Ще п’ятдесят три гривні та тринадцять копійок має бути копійками, однак копійок, як на мене, було набагато більше! Сума точно не співпаде.

Збираю копійки, одразу в умі додаючи їх номінали до загальної суми.

П’ять тисяч сто десять гривень і десять копійок.

П’ять тисяч сто дванадцять гривень і двадцять копійок.

П’ять тисяч сто двадцять гривень і десять копійок.

П’ять тисяч сто тридцять гривень і... дванадцять копійок.

П’ять тисяч сто тридцять три гривні й дванадцять копійок...

Ні.

Буквально вскочую з підлоги, не маючи більше бажання шукати ще одну копійку.

Цього не може бути.

Але як тільки погляд ковзає підлогою, одразу ж бачу маленький круглий сріблястий відблиск під диваном.

Тік так, молодець,

А тепер

виконуєш моє

Десь там ходить мрець

Забери

у нього щось своє...