На крилах гніву, глава 2. МАКС. Я не здамся, Алісо.

Я намагався зосередитись на дорозі і зробити вигляд, що нічого не помічаю, але це не дуже допомагало. Мельком глянув на сусіднє сидіння: авжеж, там було порожньо. Але я знав, знав, що вона все ще тут.

І як би я не намагався ігнорувати те, що відбувається, все одно воно ВІДБУВАЛОСЬ. З того моменту, як моя Аліса загинула в аварії чотири місяці тому, вона мене переслідувала.

Цікаво, що раніше я ніколи не вірив ні у що потойбічне. Навіть в існування душі і релігію не вірив, що вже казати про щось типу загробного життя... Але все сталося як сталося... І тепер в мене або дах їде, або Аліса все ж дійсно не померла. Точніше, не так... Вона померла не повністю.

Я постійно відчуваю її погляд і присутність. Вона весь час перемикає пісні на магнітолі, весь час дивиться на мене, весь час поруч, я знаю...

Спочатку я намагався поговорити з нею... Намагався пояснити їй, що все, що вона робить — неправильно, що вона вже не належить до цього світу. Але вона, авжеж, не слухала.

Потім я викликав трьох гадалок... Але це теж не допомогло. Коли по інтернету знайшов якогось священника, який очищує приміщення, то вже особливо не покладав ніяких надій, але саме його візит чомусь розізлив Алісу більше за всі інші. Коли той почав читати свої молитви, вона почала бити все підряд і той клятий священник тупо злякався! Він сказав, що йому не впоратись з Алісою і швидко покинув наше житло... Порадив мені переїхати не забираючи з дому ніяких речей, а ще — ігнорувати духа. Бо тоді її зв’язок зі світом буде ставати все слабшим і рано чи пізно вона буде змушена піти.

Інколи я бачив її у відзеркаленні за своєю спиною... Вона була такою схожою і не схожою на себе колишню, що це одночасно і заворожувало, і лякало... Основною відмінністю був ледь помітний в тьмяному відображенні силует крил за її спиною. І крила ці були не білі, а чорні...

Клята чертівня....

Доїхав я доволі швидко. Потім згадав, що треба б купити квітів для Насті. Побачив магазин квітів, усміхнувся. В цю саму мить машину дернуло ліворуч і я ледь не зірвався в кювет.

Вона що, думки мої читає?

Але я вже звик. Все одно Аліса не вб’є мене... Принаймні, не зважаючи на щоденні ситуації накшталт цієї, я все ще вірив в це.

Головне, що я для себе вирішив, так це те, що я не буду реагувати на неї, прямо як радив мені той священник. Переїхати я не можу, а от ігнорувати... Думаю, я впораюсь, і рано чи пізно вона зникне.

Наступні хвилин десять ми їхали без пригод, і я нарешті припаркувався перед магазином квітів.

Вийшов з машини, зайшов до магазину. Дівчина-продавець привіталася і запитала, які квіти я шукаю.

Я сказав, що хочу купити букет троянд.

Дівчина усміхнулась і почала показувати мені різні-різні сорти квітів... Я просто кивав, а в кінці тикнув в білі. Не те щоб Настя любила білі... Вона надавала перевагу червоним, так само як і Аліса до смерті. Але я не міг замовити її улюблені. Аліса так від мене ніколи не відчепиться. Я попросив запакувати троянди покраще, щоб вони нічого не пошкодили мені в салоні.

Аліса мусить відчепитись, далі так продовжуватись не може.

Я не розумів, що змушувало її залишатись тут, в цьому світі. Я давно відпустив її. Чому ж вона не могла відпустити мене?... Це залишалось для мене загадкою.

Дівчина запакувала мій букет так, що я навіть троянд не бачив... Ну і добре. Не хочу їх бачити. На похованні я клав Алісі до гроба саме троянди. Червоні, насиченого кольору, як вона і любить.

Любила, Максе, любила. Досить думати про Алісу в теперішньому часі. Те, що взаємодіє зі мною — не моя Аліса. Це потойбічна істота, не більше. Вона — не моя Аліса...

Я сів в машину і цього разу вже навіть не намагався вімкнути свою музику. Хоче слухати наші пісні — нехай. Я буду думати про щось інше, я не здамся, Алісо....