Частина 5. Бабця, що не втратила мрію.

    Промайнуло кілька днів, після невимовно страшної зустрічі з Хранителем Забуття. Ліра довго йшла вперед, не зупиняючись ні на хвилинку, відчуваючи, як у її серці зростає тривога. Дівчинка розуміла: сама вона не впорається з тією темною силою, яку бачила. Адже її занадто багато, а вона лише одна- маленька дівчинка, хоч і з вірою в мрії і добрими намірами, але все ж таки одна. Але кому можна довірити світло мрій? Кому можна відкритися? І з ким об'єднатися для спільної мети? Всі ці питання не покидали її, заставляли все знову і знову замислюватись над ними. І одночасно, Ліра намагалась як можна швидше піти з того місця де все це відбувалося. Адже їй там було неприємно і моторошно.

    Коли сонце перевалило за обід наша героїня дійшла до невеличкої хатини, що розмістилася неподалік водоспаду. Там жила старенька бабуся, яка була дуже доброю та залишилася лише одна, хто ще не втратив надію у світлі мрії.

    Підійшовши ближче, фонарик, що міцно тримала маленька ручка, засвітився яскравим світлом і ніби потягнувся в його сторону, спонукаючи Ліру послідувати за ним, що вона й зробила. Біля входу стояла старенька бабуся, розглядаючи яскраву квітку, що виростила сама, біля парки східців.

—Добрий день.— привіталася дівчинка.

—Добридень.— відповіла їй бабця.

    Одразу було помітно, що жінка мала мрії. Та трепетно і з піклуванням зберігала їх у своєму серці. Адже вона не була такою сумною, тусклою і сердитою, як бувають люди у яких Хранитель Забуття відібрав мрії. Що порадувало дівчинку. Адже на вітання вона зустрілася з щирою та теплою посмішкою.

—Дозвольте мені трішечки відпочити біля вашої хатинки? Втомилася з довгої дороги.

—Ну звісно доню, відпочивай. Тільки ходімо краще в будинок. Адже на дворі інколи буває занадто небезпечно.

—Що ви маєте на увазі?! Про яку небезпеку говорите?— насторожившись, запитала Ліра.

—Це довга історія. Ходімо скоріше. В середині більше шансів, що він тебе не помітить. Та і... спілкуватися краще буде за смакуванням свіжо спечених пирогів та гарячого, запашного чаю, мого власного виробництва, з свіжих лісових ягід. Ходімо...

    Дівчинці нічого не залишилося, як прислухатись поради привітної бабці та послідувати за нею до будиночка. 

    Увійшовши в середину, одразу було відчутно приємний запах пирогів. І дійсно не обманула... Оглянувшись навкруги, все було прибрано, красиво та затишно. Ніби щойно хтось зробив генеральне прибирання. Сама ж бабця вже поралась на кухні, наливаючи в чашки приємний, свіжий чай та ставлячи його на стіл.

—Почувай себе як вдома.

—Дякую.

    Далі між ними тривала довга розмова, звісно за приємним лакомством та чаюванням. Але Ліра дізналася багато важливих деталей для неї та повернення мрії людям. Адже все, що вона почула було неодмінно пов'язане з нею самою. 

    Бабця розповіла свою історію. Як колись до неї приходили внуки, разом з її донькою та зятем. Як всі весело пили чай та їли пироги. Як донька робила неперевершені салати, бісквіти та інші страви, що гуртом вони радісно смакували. Як зять на створеному власноруч мангалі смажив та придавав неперевершений смак м'ясу. А тепер цього всього немає. З тих пір,як у їхнє місто прийшов Хранитель Забуття, забравши у всіх людей мрії. Вони стали зовсім інакшими. Не тільки сумними та непривітними, без сенсу радості в житті. А й втратили пам'ять про тих, хто не попав під злі чари повелителя темряви та холоду. До них і відносилася сама бабуся. Оскільки жила не посеред міста, а за ним. Дім її, був ніби схованим за густими деревами та водоспадом, що не пропускав зайвого шуму. Тому її і не помітили, пропустили. Та не забрали саме головне, віру у майбутнє, у те, що її внуки та донька разом з зятем обов'язково прийдуть до неї знову, згадають її. Не забрали можливість мріяти. І саме це давало старенькій шанс кожен день сподіватися на диво. Та пройшло вже не мало часу з тих пір. Вона навчилася жити сама, вирощувати квіти та збирати ягоди неподалік у лісі. Але одне залишалось незмінним. Її сім'я все ще не пам'ятала її. Але бабця вірила, що одного дня це все зміниться і вона знову побачить їх, свою сім'ю. 

    З часом життя старенької ставало гіршим. Оскільки через деякий час, Хранитель Забуття повернувся. Він шукав тих, хто ще мав мрії. Адже хотів позбавити мрій усю планету. Не одне місто чи селище, а всіх кого зустріне на своєму шляху. Та до цього часу йому так і не вдалося здолати світло старої душі цієї бабці і її мрії. Адже вона була доволі хитрою та кожен раз встигала до настання темряви сховатися в будиночку, щоб її не знайшли. Оскільки саме в нічний час приходили вони, його слуги — тіні без облич. Коли сам Хранитель Забуття не зумів вистежити та забрати мрії у бабці, він залишив їх, своїх істот, сподіваючись, що одного разу жінка втратить терпіння та перестане вірити у мрії, сама ступить у тінь, щоб не відчувати болі від того, що сподівалась. Або ж забудеться та по необачності його слуга впіймає стареньку. Йому не важливо як, але головне, щоб це спрацювало. А до поки цього не сталося, вона так і продовжує жити з своєю мрією про повернення родини та того, що неодмінно хтось прийде і поверне все на свої місця. Та настане та радісна мить, яка була такою довгоочікуваною.

    У Ліри стискалося серце від жалю та болю за таке знущання над людьми, яке влаштував Хранитель Забуття. Вона пообіцяла собі, що неодмінно здолає лиходія. Хоч поки не знає як. Але вона спробує. І в першу чергу, поверне мрії, сім'ї цієї гостинної пані, що була такою доброю та привітною з нею.

    Оскільки сонце ховалося за горизонт та наступала темрява, час був знайти собі прихисток від тіней. Та завтра буде новий день, сповнений не тільки сонячного світла, а й надій у краще. І Ліра неодмінно спробує, заради світла, радості, душі та мрій, повернути пам'ять людям, що забули, як це жити без яскравих барв, насиченого кольору та затишку, тепла сім'ї.