Частина 4. Хранитель Забуття

    Після того, як безбарвне, сумне та містичне місто, в якому побувала дівчинка, знову навчилося мріяти та наповнилося світлом і радістю, Ліра зрозуміла, що прийшов час збиратися в дорогу. Повернувшись не надовго до свого будиночку, зібравши в невеличкий темно-зелений рюкзачок свої речі та взявши припаси на кілька днів, вона вирушила на зустріч новим пригодам, та здійсненням ще більшої кількості мрій. 

    Дівчинка йшла новими шляхами, раніше їй не відомими. А світлячки, яскравими вогниками супроводжували її, сяючи в нечуваній темряві. Та одного разу, коли вона переходила через широке, просторе поле, що було заросше густими бур'янами та колючими травами, повітря навколо стало зовсім інакшим. Раптом похолодало, а небо затягнуло важкими, сповненим дощової води, темними хмарами. Світлячки одразу забили тривогу, швидко кружляючи навколо Ліри. А потім і взагалі сховалися в її ліхтарик, зібравшись до купи. Дівчинці це не сподобалось, адже нова біда насувалась з великою швидкістю. І ніхто крім неї цього не бачив. А навкруги лише густі, майже не прохідні ліси.

    Ліра сміливо зробила кілька кроків вперед, перед тим як знову зупинитися. Застигнувши на місті, вдивляючись в темноту ночі. І тоді вона побачила Його.

    З глибин туману та нічних шат виринув високий чоловік у чорному, як сама ніч плащі. Його було погано видно. Але очі. Їх можна було розгледіти навіть найтемнішої ночі. Вони світились тусклим, чорним світлом, мов дві тіні замість яскравих зірок. 

— Хто ви такий?— промовила майже тремтячим голосом Ліра.

— Я дитино, Хранитель Забуття.— промовляючи підійшов на кілька кроків ближче.

    Хранитель Забуття мав неабияку силу. Зовсім іншу, темну, моторошну, дивну і водночас страшну. Вона заключалася в тому, щоб ховати всі людські мрії у невимовну темряву й робити так, щоб люди ніколи не згадували їх. Забували та полишали мрії назавжди. Не намагаючись їх виконати, думаючи, що мріяти це безглузда трата часу, яка ніколи до них не повернеться.

— Ти порушила рівновагу, Ліро, — сказав він глухим, пронизливим голосом. — Люди не повинні мріяти. Мрії роблять їх слабкими, уразливими. Тими кого легко скривдити та подолати. Я забираю їх у людей, щоб ті могли жити у тиші й холоді, без красок, життєвих пригод, марних намірів. Лише рівномірно та однозначно. Не даючи їм марних бажань, що не справдившись знищать їх зсередини. Заставлять проливати гіркі сльози та витримувати душевні терзання. 

— Ні, так не повинно бути!— гучно промовила дівчинка, стискаючи міцно в руці світлий, як день ліхтарик, що засвітився ще яскравіше. — Без мрій серце гасне. А коли серце темне — тоді й справжня сила зникає. Невже ви не розумієте? Життя людей справжнє тоді, коли вони щасливі, сповнені світлої, чистої енергії. Енергії див, чудес та бажання виконати свої мрії. Йти за ними вперед і радіти цьому...

    Та Хранитель Забуття навіть чути цього не хотів. Спочатку просто спостерігав за марними зусиллями Ліри щось довести, а потім і взагалі поглянув на свою одвічну темряву, простягнувши до неї руку, цим самим приказуючи підкоритися йому. Звідусіль почулися дивні, моторошні звуки, що ніби ставали все ближчими. Туман мимоволі розходився в сторони. А з його шат почали виринати темні, страшні істоти — тіні без облич. Вони одразу направилися до дівчинки, намагаючись збити її з пантелику, злякатися та відступити назад. І саме головне їх завдання полягало в тому, щоб погасити світло у ліхтарику Ліри. Світлячки заметушилися та почали битися об стінки скла, мовби хотіли вирватися назовні.

    Дівчинка зрозуміла: їй потрібна сміливість не лише, щоб зберегти світло, а й щоб боротися з темрявою, адже без цього їй не впоратись. Вона відкрила ліхтарик, і світлячки вирвалися назовні, утворивши навколо неї сяюче коло. Яскраве, як сонячне світло. Що дало надію. Все навколо перестало бути таким темним, тусклим та страшним. Помітивши це, Ліри промовила:

— Світло проникне навіть в самі найвіддаленіші куточки темряви!

    І ці слова дійсно допомогли. Тіні не змогли пройти крізь світло поєднавши Ліру та її помічників - світлячків в одну цілу силу, що боролася з темними сутностями.Тіні без облич почали відступати. Їх звуки доносились з даля, а потім і зовсім зникли, розтворившись в тумані.

    Та нажаль, Хранитель Забуття лише посміхнувся, не очікуючи того, що така маленька дівчинка має доволі велику силу. Йому нічого не залишилося, як сказати кілька прощальних слів на останок та зникнути у темряві, як до цього зробили його монстри.

— Ми ще зустрінемося. Твоє світло слабке, а темрява безкінечна...

    Він розчинився в тумані, залишивши за собою холод і відчуття загрози.

    Ліра залишилася стояти сама, з ледь тремтячим ліхтариком у руках. Але світло в ньому не згасло, що давало дівчинці надію на те, що вона стане сильнішою. Заради своєї мети. Заради сповненими барвами та радощами життів людей. Заради мрій, які вона так відчайдушно рятує. Ліра знала: це лише початок. Початок її шляху в боротьбі із темрявою. В якому вона нізащо не відступить, адже тепер шляху назад немає. Тепер їй належало навчитися робити своє світло сильнішим, щоб одного дня змагатися з темрявою й неодмінно перемогти її.