Рептилія: моє море

Твій Берег - мов Ковдра, зшита із клаптиків Каменів та Піску. На ній блищать різнокольорові Мушлі, навіть із Перлами. Але я не поспішаю роздивлятись Твої Скарби - камінці різної форми (десь тут і "курячий бог" знайдеться, той, що з ідеально круглою дірочкою, і квіткоподібний камінчик, і багато інших) та перлинки нікуди не подінуться, адже все це - Твоє-Моє і для Мене-від-Тебе. І тільки Ми із Тобою вирішуємо, коли, чим, і з ким ділитися...

Зараз не про Скарби.

Я хочу до Тебе! Бажаю кинутись у Твої обійми, Море! Я хочу бігти-летіти-кричати-дихати Тобою-з-Тобою-у-Тобі! Я вже майже готова... І раптом...

ТИША...

На мить повисає неймовірна Тиша. І я усвідомлюю, що - НІ! Так не буде! Я повернулась Інакша. Більш зріла, більш сива Душею, більш озлоблена і більше розуміюча життя, усвідомлююча зради і втрати... Більш Змінена і, в той же час, більш Оновлена і ближча до Себе Самої, до Оригіналу, який надумала моя Душа колись дуже і дуже давно...

Нам потрібно знайомитись заново, Море! Десь глибоко, у Твоєму Просторі і на Твоїй глибині, у Тобі-у-Собі-в-Мені, наче в сні-наяву, де-жива-де-живу!..

Отак мені співає Прибій, породжуючи якийсь Новий Ритм. Так, я зрозуміла! Це - не Тиша, коли Мовчимо! Це - Тиша, коли Говоримо! Коли Починаємо трепетне Зближення...

Я все ще стою на Піску посеред кольорових камінців та мушель із перлами. Мої очі закриті, ступні відчувають опору Твого Берегу, шкіра - Вітер, що приходить з Води, а руки здійняті до Сонця, яке танцює у Зеніт. Вони тягнуться в Небо. Я - руна Альгіз. Я - Захищена! Я - Вдома!

Поволі розплющивши очі, я опускаю руки через сторони і помаленьку крокую до Тебе, Море... Я поступово згинаюся. Все нижче і нижче. З кожним кроком я прагну руками до Опори Твоїх Берегів. І от я уже опустилась на коліна, щоб рухатись, як велика Дика Кішка. Ще пару рухів - і я лежу на Березі Твоєму ЖИВОтом. Я починаю повільно повзти, просуваючись уперед, до Води, лишаючи Слід на Піску. (Цікаво, чи скам'яніє він тут, закарбується у Віках для наступної Мене?..)

Рептилія...

Рептилія вертається Додому. Вона (Я?) відчуває шкірою тік земних енергій та вібрацій. Я (Вона?) ловлю повітря всім тілом. Мої очі дивляться лиш уперед, щоб осягнути Візерунок, який малює на Твоїх Водах Бриз. Я пам'ятаю цю Мову... Я знаю, що написано на Хвилях, але ніколи не скажу Вголос. Рептилія Мовчить. Завжди... Мовчить про секрети Творення Світу... Мовчить... І Вертається Додому...

І от уже я минаю Смугу Прибою, а Слід за Мною затирає Вода. Не лишається Шляхів на Берег, адже Вихід - у Небо через Глибину!

Моя шкіра повільно занурюється у Воду і вкривається таємним Письмом Твоїх Хвиль. Воно залишиться на Мені невидимим Татуажем. Назавше...

Я смакую всією Собою, кожним клаптиком шкіри ту Воду, що наповнює Мене, повільно занурююсь, вчуваючись-відчуваючи.

І от я пливу-лечу у-Тобі-з-Тобою-над-Тобою! Я не оглядаюсь на Берег, схожий на клапчасту Ковдру... Я пам'ятаю Його, а отже Він - завжди зі Мною.

Я поєдналась із Глибочінню та Безмежністю, Море! І я усвідомила, що Ти - Океан...

Я - Океан!.. Оновлення...

Час Еволюції...