Усмішка світові

"Що це таке?" - злякано тремтіло молоде деревце, боячись заговорити вголос. Юне, тоненьке та беззахисне, воно зустрічало сонце після бурі. Йому пощастило куди більше за побратимів та посестер. Під вчорашнім ураганом поламало гілля не одному дереву на цій галявині. Найстаріше ж узагалі тріснуло, виявившись геть негнучким. Тепер з його рани струменіла кров весняного соку.

Юне деревце пережило негоду, зберігши цілісність. Його більше не заступало гілля старших і сонячні промені лагідно обіймали його гілки, пестили листячко. НЕ встигло молоде заспокоїтись, помітило на собі дивні зелені бульбашки, які були не схожі на звичні частини його "тіла".

- Я - хвора?.. - нарешті спромоглась вголос прошелестіти яблунька, а це була саме вона. Старші, хто непритомний від болю, а хто згорьований через понівечені крони, не відповіли малечі. А дивні нарости все набухали і набухали, аж поки не порснули біло-рожевим квітом, роблячи яблуньку схожою на зефірку. Дерева, побиті буревієм, підняли стомлені повіки.

- Цвіте! Наше молоде цвіте! - пронісся шепіт разом із весняним теплим вітром, який ще вчора був невмолимими руйнівником.

- А що означає "цвіте"? Це хвороба така? - не зрозуміла яблунька, а потім здивовано замовкла. До квітів зліталися перші бджоли та метелики, а у гіллі заспівала птаха, вітаючи новий сонячний день і закладаючи першу гілочку свого гнізда.

- Ти не хворієш, а цвітеш. Отже, даруєш красу світові та прихисток тим, хто цього потребує, - пояснила яблуньці стара верба, що росла неподалік. Буревій зламав частину її верхівки і та тепер скидалась на пораненого воїна, що схилився додолу.

- Так ось як воно - цвісти! - засміялась молода яблуня і підставила квіт сонцю та вітру.

- Так... Цвіт - то твоя усмішка до світу, - прошепотіла верба.