Шалик в ім’я надії

Коли ти знаходиш чиюсь річ, то разом із нею отримуєш цілу історію життя. Хтось скаже, що це — дар, а хтось — що прокляття. Вміти бачити те, що було, є і буде… Стомлює? Не знаю, кого як, а мене — ні. Я люблю знаходити речі і читати ті історії, що стоять за ними — про кохання, радість, біль, втрати, надію. «Чи ти здуріла? Що ж хорошого в тому, щоб бачити чужий біль?!» — спитаєте ви мене. А що поганого? Біль — частина життя, як і всі інші події та емоційні прояви. Тож я не оцінюю. Все є як є. Колись радісно, а колись і сумно. Я люблю читати історії, сховані за речами...

Одного ранку, піднявшись на оглядовий майданчик Ратуші, що височіє посеред славного міста Івано-Франківська, а колись — Станіславова, я побачила, що на перилах зав’язаний чийсь шалик. Такий ніжний, у жовто-блакитних відтінках. Легкий шовк майорів на вітру, як знамено Надії. Саме така думка була в моїй голові, коли я його побачила. Роззирнулась довкола — на майданчику ані душі окрім мене. Неквапом підійшла до перил і торкнулась рукою тканини. Зробила вдих, ніби готувалась пірнути у море. Світ замовк. Лише вітер шепотів мені на вухо, розказуючи про ніжну чорняву дівчину із блакитними очима на ймення Надія. Вона очікує свого коханого із фронту. І ось він повертається до неї — живий та неушкоджений!

Я відкрила очі та посміхнулась. День обіцяв бути чудовим. Сонце ніжно цілувало дахи та вулиці міста, зазирало у вікна до людей, кличучи їх прокинутися та побачити красу вранішнього Станіславова. А потім мій погляд натрапив на кінець шалика, який не так вільно тріпотів на вітрі, як інший. До нього була прив’язана записка. З легким тремором у пальцях я відв’язала папірець та розгорнула його.

«Хто б не знайшов шалик, я залишила його саме Тобі Я дала собі слово, що подарую цю річ комусь, якщо мій Коханий повернеться із фронту. Це — шалик в ім’я Надії. Візьми його та неси по життю, якщо ти жінка. А якщо чоловік, то нехай його несе хтось із близьких та рідних тобі Жінок – дружина, мама, дівчина, сестра... Бо лише вони уміють зберігати в серці таку Надію, що долає ворога та повертає Коханих додому! Розкажи про це іншим. Нехай всі знають, що Надія творить дива! Надія — наш оберіг! Нехай саме вона буде із Тобою, і аж ніяк страх чи відчай! Ввіряю тобі Іскру своєї Надії, той чи та, хто знайшов шалик. Твоя Надя».

Я бережно відв’язую шалик від перил та притискаю до грудей, ковтаючи сльози вдячності. Може, хтось не погодиться із Надею, адже за найбільшою надією слідує і найболючіше розчарування, скаже він. Але я точно знаю, що без Надії не було би Сенсу, Поруху Душі та сил, щоб чекати і тримати ту невидиму нитку, що пов’язує люблячі серця, що є мірилом Життя та Смерті у найкритичніші моменти.

Я дивлюся, як Сонце все вище підіймається на небосхил і промовляю:

- Дякую, Надіє! Я підхоплю твою Іскру і розпалю із неї могутній Вогонь, який зігріє тих, хто втрачає надію.