Легенда про Вовчинці

Давніх часів то справа була. Розкинулось на заході України невеличке селище — Заболотів. Жили там люди прості та невибагливі цілком непоганим життям, аж поки не почали вовки на поселення набігати. Половлять весь молодняк, що худоба наплодила — ані на продаж, ані на зиму не лишається! Одна надія на ще ненароджених телят та овечок. Погомоніли між собою люде та й вирішили, що треба якось ту вовчу зграю зі світу такой звести. Та от 

лихо — ватажок у зграї виявися ну дуже вже розумний! Ніяк мисливцям не вдавалося його зграю загнати.

Зажурилися сельчани, не знаючи, що ж то коїти далі. Аж одного дня прийшов до них у Заболотів старець сивочолий у темно-зеленому плащі поверх вишиваної сорочки, що сягала долу, із довгою бородою та посохом. А на посохові тому завмер дерев'яний змій. І так майстерно виконаний був, що здавалося, от-от оживе та й засичить. "Ну точно чаклун!" — понеслися чутки по Заболотову. А дідо собі у сиві вуса посміхнувся, люльку закурив та й попросився поїсти і заночувати. А за гостинність обіцяв вовків звести зі світу. Погодилися люди, не дивлячись на те, що побоювались його. А що ж подієш, як біду самі не годні подолати?

На ранок пішов старець на пагорби коло Заболотова, піднявся на найвищий та я-ааак свисне! Аж вітер пішов танцювати! А потім завив — протяжно та сумно, як вовк на Повню. Минуло кілька хвилин, аж біжить до нього зграя вовча. Попереду — Ватажок їхній — найбільший та найсильніший Вовк. Спинилися перед чаклуном, а той їм і говорить:

— Лишіться людей мучити. У вас є де полювати. Он ліси які недалеко! Як не покинете шкоду робити, то навіки полишу вас у цій землі!

Не послухав його Ватажок і давай гарчати. Ще б він якомусь людиськові корився! Тоді чаклун здійняв посох, гримнув ним об землицю, аж та затанцювала-задвигтіла, хвилями збурилась! І полізло з-під неї коріння всіляке, захопило вовків і під землю затягнуло! Чаклун же зітхнув сумно та й пішов собі далі своєю дорогою. Один хлопчина цікавий підглянув за тим дійством і все селянам розповів. Тоді люди в селищі зашепотіли, що то сам Велес простим чоловіком прикинувся був, не інакше.

З того часу горби ті місцеві жителі стали звати Вовчинецькими. Це ім’я закріпилося за ними до наших днів. Кажуть, що навіть сьогодні, коли дмуть сильні вітри, у пустках між камінням можна зачути протяжний звук. Якщо вслухатись, то здається, ніби то вовки виють тужливо.