Пізня осінь у селі знаменується закінченням польових робіт. Усі готуються до зими. Поля стоять пусті, чорні і лише де-не-де проглядаються зелені острівці озимої пшениці. Господарі забирають з полів давно пожовкле кукурудзиння, якому не страшні перші заморозки. Вечори стають все довшими і довшими. Люд ховається по хатах, вулиці пустіють і лише світло у вікнах нагадує, що село живе.
Місцевий магазин-бар працював до двадцять третьої лише у вихідні. Коли нечисленна сільська молодь і декілька гультіпак розважались, як могли. А от у будні, далі, як за дев’ятнадцяту справа не доходила.
Але саме у такий день двадцять четвертого листопада у Андрія був день народження. І хоч із своїми друзями він бачився мало не щодня, це був хороший привід зустрітись і випити за здоров’я.
Він прийшов швидше. З дому приніс деякі наїдки. Горілку, пиво і хліб купив у магазині. Огрядна пані Ганя, бурмочучи наливала пінний напій у бокали, коли двері прочинились і всередину увійшов коренастий мужчина.
– Привіт, друже, вітаю з днем народження, – широко усміхнувся новоприбулий.
– Зачини двері,– буркнула продавчиня,– не май місяць.
– Васю, ти сам? – здивувався Андрій, – а де Іван?
Василь зачинив двері.
– Він ще закінчує по господарстві. Казав, що скоро прийде.
– От і добре. То може пива?
– Із задоволенням.
– А вам, пані Галю? – усміхнувся Андрій.
– Пийте своє пиво, але не думайте, що я буду тут сидіти до пізна.
– Може шоколад допоможе? Візьміть, який вам подобається, а я розрахуюсь.
Продавчиня, як і завжди булькотіла собі щось під ніс, та все ж взяла з полиці пачку цукерок.
– О! То ви все ж вип’єте за моє здоров’я? – засміявся іменинник, – полюбляєте цукерки з ромом?
У відповідь він отримав насуплений погляд.
–Не довше ніж до двадцять першої.
– І на цьому дякуємо.
Андрій з Василем допили по бокалу пива, випили по два стаканчика горілки з випадковими відвідувачами магазину, які дуже хотіли побажати здоров’я імениннику. Аж тоді з’явився довгоочікуваний третій друг. Іван захеканий забіг в магазин-бар і винувато глянув на Андрія.
– Вибач друже. Дружина задовбала. То це ще зроби, то інше. Ледь вирвався, – він скривив губи у непевній усмішці. – З днем народження.
– Нічого, друже, – поманив його рукою Андрій, – ще є час. Правда ж, пані Ганно?
Та у відповідь щось буркнула і кинула зловісний погляд.
Іван наблизився до столу за яким сиділи друзі і раптом Василь вибухнув сміхом.
– Звідки у тебе це пальто? Дідове?
– Так. Це дідова шинель. Я із неї зрізав погони, лички і усе, що надавало йому військового вигляду. Воно тепле.
– Не сумніваюсь, – реготнув Андрій, – але немов із старшого брата.
– Мій дід мав ріст, без малого, два метри, батько метр вісімдесят вісім...
– А ти курдупель, – знову зареготав Василь.
– Та годі вам, – махнув рукою Іван, – не встиг переодітись. До вас поспішав. Так, кітель виглядає, як пальто. Зате у ньому тепло. Краще наливай.
Чарка за чаркою, слово за словом і час наблизився до закриття. Пані Ганна підійшла насуплена до столу і вперла руки в боки.
– Двадцять перша нуль нуль.
–Пані Ганно, ще пів годинки. Це ж таке свято. День народження раз у році. Ми ж не так часто чогось у вас просимо, – Андрій мило усміхався, а захмелілі очі хитро дивились на продавчиню.
– Десять хвилин, – і вона, перевалюючись з ноги на ногу, немов качка, пішла за прилавок.
– Оце жінка-грім, – прикрив рот Василь.
–І не кажи, – погодився Анрій.
– Та ти, Василю, усього боїшся, – хмикнув Іван.
–Ніби у тебе страху немає.
– Є. Але ж не усього підряд боятися. – Іван сміючись почав загинути пальці. – Вужі, павуки, бджоли і навіть жінки.
Андрій аж пирскнув пивом від сміху.
– Не вигадуй, – обурився Василь, – це не страх, це відраза. Крім жінок звичайно. Я просто не умію з ними розмовляти. А боюсь я лише мертвих. І в цьому немає нічого смішного. Вони справді моторошні.
– Пам’ятаєш, Андрію, як він зомлів, коли помер його сусід, дід Остап.
– Мертвяки – це реально страшно.
– Це тому ти не ходиш на цвинтар? – Іван єхидно усміхався.
–Звичайно. Там багато мертвих.
– Вони усі поховані і уже не повернуться з того світу, – намагався направити розмову у спокійніше русло Андрій. Адже знав, що якщо не зупинити суперечки між Іваном і Василем, це до добра не призведе. Так було з самого дитинства.
– Вдень на цвинтар ходити моторошно, але можна, – продовжував Василь, – але після заходу сонця – це володіння мертвих. Моя бабуня так говорила. А вона була розумною жінкою.
– Немає ніяких володінь мертвих, – фиркнув Іван. – Люди помирають і все. Кінець.