ТАТО

Вероніка оділа темний одяг, зайшла в квітковий магазин у якому купила сорок дві білих троянди, прикрашених чорною стрічкою, і найкращу лампадку з свічкою. Кожен день для дівчини, за останні п’ять років був зовсім непростим, але два на рік були особливо важкими. Вона часто ходила на цвинтар, навідувати могилу тата і завжди пам’ятала про його день смерті і народження.

Мама померла при пологах. Залишились лише вони двоє. Тоді тато був того ж віку, що й Вероніка зараз. Зовсім молодий. Але він віддав усього себе доньці. Цій маленькій безпомічний дівчинці, яка дивилась на нього великими зеленими, як у мами, очами, він присвятив своє життя. Вероніка була обласкана любов’ю, оточена увагою і зігріта батьківським теплом.

Він так і не одружився вдруге, незважаючи на те, що претенденток було хоч відбавляй. Адже говорив, що не може і не хоче ділити свою любов, яка призначається доньці. Вони були не розлий вода. Весь вільний час проводили разом і ніколи не нудились. Наповнювали один одного позитивом і заряджалися обопільно, немов батарейки.

Вероніка пам’ятала всі знакові події у своєму житті і завжди поруч був тато. Він не цурався підставити плече, коли це було необхідним, не боявся підтримати, морально чи фізично, у важких ситуаціях. Вони були одним цілим. Тато і його маленька донечка.

Коли Вероніка підросла, достатньо для того, щоб розуміти, що татові потрібна жінка, вона спробувала про це із ним поговорити. Та він категорично відмовився.

–У моєму житті є лише дві жінки, – сказав він, – першою була твоя мама, а друга - ти. І більше мені нікого не треба. Я вже не зможу покохати когось так, як кохав свою дружину. Та й не хочу.

На цьому їхні розмови про другу половинку закінчились. Вони могли б повторитись, адже донька росла і мав прийти час, коли її потрібно було б відпустити в світ. Дати змогу будувати своє життя. Але доля внесла свої корективи. Хто б міг подумати, що у тридцяти шести річного мужчини, який постійно займався фізкультурою, може не витримати серце на пробіжці. Вероніка добре пам’ятала цей день, хоч більше за все хотіла б його забути. На пробіжці вони були разом. І саме їй довелось викликати швидку, поїхати з татом в лікарню, тримаючи його за кволу руку. І саме в обіймах доньки він помер. Залишив її, шістнадцятирічну студентку, одну однісіньку на усьому білому світі.

А далі були скитання від одної баби до другої. І вона з нетерпінням чекала закінчення школи. А коли пролунав останній дзвінок, Вероніка тішилась, що піде вчитись у виш, або куди небуть на роботу. А потім гірко ридала, коли однокласниці і однокласники танцювали випускний вальс з батьками. Вероніка злилась. На батька, за те, що покинув її. На себе, за те, що не вберегла найріднішу людину. І врешті знайшла розраду в розмовах з татом. Його уже не було. Вона це знала. І з боку могла здаватись божевільною, та їй було байдуже. Так легше. А коли приходила на цвинтар, могла говорити годинами. Розповідала усе, як колись, як тоді, коли тато був живий.

І ось зараз, на його день народження, Вероніка поставила квіти в вазу, запалила лампадку, промовила слова молитви і сіла на лавку поруч.

–Привіт, татусю, – вона витерла сльозу зовнішньою стороною долоні, – ось знову твоє день народження. Я прийшла до тебе. Ти єдиний, хто може мене вислухати, кому я можу розповісти усе без утаювання. Як це було завжди. Мені так тебе бракує. Я сумую, тужу за тобою.

До лавки підбіг кудлатий чорний собака. Він вертів хвостом і крутив головою, висолопивши язика. Тоді кілька разів носом пхнув руку дівчини, мовляв, погладь мене. А після того, як отримав бажане сів поруч.

–Привіт, Дружок, ти знову прийшов? А я принесла тобі дещо смачненьке, – вона всміхнулась і погладила собаку.

Вероніка витягнула з сумочки собачу консерву, відкрила її, викинула корм в тарілочку, яку також принесла з собою. Собака постійно приходив до Вероніки, коли дівчина була на цвинтарі. А вона завжди приносила йому їжу. Одного разу Вероніка навіть забрала Дружка додому, але той утік майже одразу. А наступного разу, коли вона прийшла навідати тата, він уже був тут, як тут. Відтоді дівчина приносила йому, щось смачненьке.

Вероніка розповіла татові, як пройшов останній тиждень, адже саме стільки вона не приходила. Поділилась своїми переживаннями і радісними моментами. І на сам кінець розказала, якось сором’язливо, про хлопця.

–Я познайомилась з ним на корпоративі. – продовжила дівчина. – Його звати Захар. Він вихований і приємний. Думаю тобі він би сподобався. Захар запросив мене на побачення. Я погодилась. Ти ж не будеш проти? Якщо усе у нас буде складатись, я якось приведу його сюди.

Закінчила відвідини, як і зазвичай, молитвою і пролитими сльозами. Потрималась за пам’ятник, так їй здавалось, що торкається батьківського плеча та на мить обперлась на нього.

Вероніка й не помітила, що уже сутеніло. Дорога від цвинтаря до дому займала не більше двадцяти хвилин, хоч шлях лежав через лісок. Вона ходила цією доріжкою сотні разів, тому й не боялась нічого. Хоч так до пізна ніколи не затримувалась.

Дівчина попрощалась з собакою, погладивши його і пішла. Коли Вероніка увійшла в лісок, повністю стемніло. Вона не була із лякливих, але все ж кожен шурхіт заставляв насторожуватись. І не дарма. Невдовзі назустріч вийшли двоє мужчин. Вони явно були на підпитку і голосили на все горло. Вероніка зійшла зі стежки, щоб пропустити прохожих, але один із них похитуючись наблизився до дівчини.

–Ти диви, яка красуня, – намагався обійняти Вероніку хлопець. – Що ти робиш саменька у лісі? Ще й так пізно. Не гоже так. Давай но ми проведемо тебе додому.

–А ти нам за це віддячиш, – долучився до розмови другий, показавши вульгарний жест, поклавши руку собі на пах.

–Хлопці, ідіть своєю дорогою, – намагалась як найтвердіше відповісти дівчина.

–Ого! – заголосила перший. – Яка неприступна.

–Ага, гонорова, – підтримав другий.

–Нічого, ще не такі були. Йди но сюди, – він схопив її за передпліччя.