Глава 22

Глава 22: Остання вечеря (За 24 години до прибуття)

Вітер у пустелі Невада вночі особливий. Він сухий, колючий і пахне полином, піском та далекими грозами. Але сьогодні він пахнув ще й металом. Це був запах статичної електрики від гігантських випромінювачів Щита, які гуділи на низьких обертах, очікуючи на сигнал до бою.

На пласкому даху штабної будівлі Сектора «Омега» стояли три розкладні стільці. Між ними, на ящику з-під боєприпасів, стояла пляшка дорогого односолодового віскі, три стакани з товстим дном і миска з чіпсами.

Абрахам Воут, старий воїн у потертому світшоті, наливав бурштинову рідину. Його руки вже не тремтіли. Страх зник. Залишилася лише прозора, кришталева ясність.
Єва Лінн, загорнута в теплий плед, дивилася на небо. Чумацький Шлях розкинувся над ними яскравою смугою — Щит тимчасово пригасили, щоб економити енергію, і зірки знову стали видимими.
Містер Грей сидів на третьому стільці, підтягнувши коліна до грудей. Він був без свого білого халата, просто в сірому комбінезоні.

— За те, що не сталося, — підняв тост Воут.
— За помилки, — додав Грей, беручи стакан двома руками, як дитина кухоль какао.
— За надію, — тихо закінчила Єва.

Вони випили мовчки. Віскі обпалило горло, даруючи хвилинне тепло в холодній пустельній ночі.

— Мері дзвонила, — раптом порушив тишу генерал.
Єва повернула голову.
— Твоя донька?
Воут кивнув, втупившись у свою склянку.
— Вона народила місяць тому. Хлопчик. Назвали Абрахам. Уявляєш? Назвали на честь старого дурня, який пропустив її випускний, її весілля і народження.

Він сумно посміхнувся.
— Я думав, вона ненавидить мене. Всі ці роки. А вона подзвонила сьогодні. Не плакала. Не кричала. Просто сказала: «Тату, покажи їм. Зроби так, щоб Абрахам-молодший побачив небо без чорних кубів».
— Ти хороший батько, Ейб, — м'яко сказала Єва. — Ти просто...
— Солдат, — закінчив він за неї. — Я завжди думав, що захищаю її, тримаючи світ на відстані пострілу. А виявилося, що треба було просто обійняти.
— Ну, тепер ти можеш обійняти всю планету. У тебе є Щит, — пожартував Грей, але без звичного сарказму. — Це найбільші обійми в історії.

— А ти, Єво? — запитав генерал. — Тобі хтось дзвонив?
Єва похитала головою, щільніше кутаючись у плед.
— Мої батьки померли під час заворушень двадцять сьомого. Мій колишній чоловік... він утік у бункер у Швейцарії. У мене тут тільки мої аспіранти. І ви.

Вона подивилася на Грея. Їхній зв’язок після «злиття» послабшав, але не зник. Вона відчувала його смуток, як холодний камінь у своїх грудях.
— Грею... Ти завжди говорив про інші світи. Про Крісталіс, про Пандору. Але ти ніколи не говорив про свій Дім. Справжній.
Грей хмикнув, дивлячись на зорі. Його великі чорні очі відбивали галактику.
— Елізіум? Я розповідав. Стерильна біла куля. Нудьга.
— Я не про планету, — наполягала вона. — Я про твою сім'ю. Твоє ім'я. У вашій справі на нас завжди написано "Грей". Це не ім'я, це посада. Хто ти?

Грей довго мовчав. Він катав віскі у склянці, дивлячись, як рідина утворює вир.
— У нас немає сімей у вашому розумінні, — нарешті сказав він. — Ми народжуємося з Колективного Генетичного Басейна. Нас вирощують.
Але ім'я... так. Ім'я у нас є. Воно дається не при народженні. Воно дається, коли ти робиш свій перший свідомий вибір.

Він повернув голову до них. Його обличчя в місячному світлі здавалося зробленим зі старого срібла.
— Ти не зможеш його вимовити, Єво. Твої голосові зв'язки не призначені для цього.
— Спробуй, — попросив Воут.

Грей закрив очі. Він глибоко вдихнув нічне повітря Землі. Потім відкрив рот.
Це не було слово.
Це був звук.
Він почався глибоко в грудях — низький, вібруючий гул, схожий на муркотіння кота, але набагато потужніший. Потім він перейшов у серію клацань і потріскувань, наче сухі гілки ламаються у вогні. Крр-тц-ххх...
І закінчився високим, чистим свистом вітру в порожній пляшці.

Це тривало три секунди. Але в цьому звуці була ціла історія. Звук самотності. Звук пошуку. Звук іскри, що намагається запалити полум’я.

Воут і Єва завмерли. Це було дивно. Чужородно. Але красиво.

— І що це означає? — прошепотіла Єва.

Грей посміхнувся своєю кривою посмішкою.
— У грубому перекладі на вашу примітивну мову: «Той, Хто Сміється, Коли Падає Дах».
Або коротше: «Іскра в попелі».

Воут голосно розреготався. Його сміх, хрипкий і старечий, покотився дахом.
— То ти таки пророк! Ім'я тебе визначило! Дах падає вже десять років, а ти все регочеш!
— Це мій метод виживання, Абрахаме. Якщо ти смієшся з монстра, він стає меншим.
Грей потягнувся за чіпсами і закинув одну в рот, гучно хруснувши.

— Знаєте, я 800 років літав. Я був безсмертним туристом. Я думав, що дім — це місце, де тобі комфортно. Де тебе не б’ють. Де є чиста вода і Wi-Fi.
Я помилявся.

Він показав рукою вниз, на темні контури бази, на вогні далекого Лас-Вегаса на горизонті.
— Дім — це місце, де тебе знають справжнім і не виганяють.
Я був блазнем. Був убивцею кристалів. Був продавцем брехні.
А тут, на цій брудній, гучній, божевільній планеті, я став... потрібним.
Я знайшов вас. Старого буркотуна з пістолетом. І жінку, яка здатна поєднати свій мозок з моїм і не з’їхати з глузду, — закінчив Грей, з ніжністю дивлячись на Єву. — Я тут більше "вдома", ніж в Елізіумі. І це страшно, чорт забирай. Бо коли ти любиш свій дім, тобі стає боляче думати, що він може згоріти.

Єва простягнула руку і накрила його долоню своєю.
— Ми не дамо йому згоріти, Іскро.

— За Іскру в попелі, — підняв тост генерал.

Вони допили віскі.
Грей подивився на годинник. Циферблат світився зеленим у темряві.
— Три години до контакту, — сказав він, різко міняючи тон на діловий. — Час перевірити нашу "макарону".