Глава 17

Глава 17: Інтимна розмова

Біле світло хірургічних ламп було нещадним. Воно не залишало місця для тіней, у яких зазвичай ховався Грей. Сцена більше не нагадувала майданчик стендап-клубу; тепер вона була схожа на стіл для допитів, де ролі помінялися місцями.

Єва Лінн стояла знизу, але її присутність заповнювала простір. Вона була не озброєна, на відміну від спецназу, але її питання було гострішим за лазер.

— Чому ми? — повторила вона.

Грей сидів на краю сцени, бовтаючи ногами в повітрі. Його руки безвільно лежали на колінах. Він дивився не на Єву, а на чорний пульт із червоною кнопкою, який валявся поруч із ним, як забута іграшка.

— Ти хочеш правди, докторе? — тихо запитав він. — Тієї правди, від якої не вішаються, як бідолашний Ксолар, а від якої сивіють за одну ніч?

— Я хочу знати, чому істота, яка бачила загибель тисячі світів, сидить тут і розважає нас історіями про свій перший секс, замість того, щоб... робити свою роботу, — Єва кивнула на пульт.

Грей підібрав пристрій. Він покрутив його в тонких пальцях.

— Ти знаєш, що це, Єво? — він показав їй червону кнопку. — Це не "телепорт". І не "генератор спецефектів".
Це маяк.

Він підняв очі на неї.

— Якщо я натисну її, сигнал піде в Центр. Код "Омега-Чорний". Це означає: "Об'єкт визнано безнадійним. Рівень токсичності критичний. Запускайте протокол стерилізації".
Через шість годин після натискання цієї кнопки атмосфера Землі загориться.

Генерал Воут здригнувся. Він інстинктивно зробив крок уперед, але зупинився. Тепер він розумів, що пістолет тут не допоможе.

— Я прилетів сюди майже вісімдесят років тому не для "культурного обміну", — продовжував Грей втомленим, майже механічним голосом. — Я — Асенізатор. У мене в накладній було чітко написано: "Земля. Третій клас небезпеки. Саморуйнівна цивілізація агресивних приматів. Рекомендація: Змити".

В залі запала тиша, гучніша за будь-який вибух.

— Я мав натиснути її в перший же день. Я сів у пустелі Нью-Мексико. Я просканував ваші радіоефіри. Ви якраз лякали один одного ядерною зимою. Радянський Союз, США... дві мавпи з гранатами в кімнаті, набитій бензином.
Це було ідеальне показання до стерилізації. Швидко. Чисто. Щоб ви не встигли заразити своїм божевіллям решту космосу.

Грей стиснув пульт. Його палець ліг на кнопку. Військові затамували подих.

— Але я не натиснув.

Він відкинув пульт убік. Той зі стуком впав на бетон сцени.

— Чому? — видихнув Воут.

Грей подивився на генерала довгим, невимовним поглядом.

— Тому що я згадав Крісталіс, — тихо промовив він. — Я згадав той дзвін.
Я стояв біля свого корабля тієї першої ночі. І я почув музику. Це було радіо якогось дальнобійника, що проїжджав за десять миль звідти. Він слухав джаз. Луї Армстронга. “What a Wonderful World”.
Я слухав цей хрипкий голос людини, яка співала про красу світу, хоча навколо панувала загроза ядерної війни. І я подумав: "Трясця. Кристали були ідеальними, але вони не вміли так... сумувати з надією".

Грей сповз зі сцени і став на підлогу, опинившись на одному рівні з Євою. Він був нижчим за неї, маленьким, тендітним, але зараз він здавався величезним.

— Я не хочу вас вбивати, Єво. Я більше не можу. Я втомився бути тим, хто гасить світло.
У вас, людей, є щось... огидно-прекрасне.
Ви — сміттярі, як і я.
Ви створюєте купи бруду, ви вбиваєте один одного за колір шкіри чи вигаданих богів. Але потім, серед цього лайна, ви малюєте Джоконду. Ви пишете симфонії. Ви кидаєтесь у вогонь, щоб врятувати чужу дитину.
Ви — парадокс. Ви — ракова пухлина, яка навчилася любити.

Він криво посміхнувся.

— Крісталіанці були логічними. Роботи на Силіконі були щасливими.
Але ви... ви страждаєте. І в цьому вашому стражданні є така потужна енергія, такий відчайдушний потяг до життя, якого я не бачив ніде в Галактиці.
Я — блазень, Єво. І я полюбив цей цирк виродків.
Я полюбив вас, дурні, лисі мавпи. Я дивлюся на вас і бачу себе — зламаного, недосконалого, переляканого.

Єва опустилася на коліна перед ним, щоб подивитися йому в вічі. По її щоці котилася сльоза.
— То ми врятовані? Ти не натиснеш кнопку?

Грей раптом знову став серйозним. Його очі потемнішали.
— Я? Ні. Я саботував свою місію. У звітах для Колегії я брехав п’ятдесят років. Я писав: "Потенціал виправлення. Ще трохи часу. Об'єкт демонструє ознаки дорослішання".
Я давав вам час. Я сподівався, що ви порозумнішаєте. Що ви припините війни. Що ви об’єднаєтесь.
Але... — він показав на екрани, де мигтіли новини про паніку та бунти. — Ви провалили тест.

— Про що ти? — насторожився Воут.

Грей підвівся і пройшовся вздовж першого ряду спецназівців, заглядаючи кожному в обличчя.

— Я — розвідник. Старий, сентиментальний дурень. Колегія терпіла мої зволікання більше ніж пів століття. Але у бюрократії є межа.
Сьогодні вранці я отримав повідомлення. Останнє.
Колегія зрозуміла, що я брешу. Вони зрозуміли, що Грей "заразився людством". Що я став "компроментованим агентом".

Він повернувся до камери, яка транслювала його на весь світ.

— Земляни! Слухайте мене уважно! Це вже не жарт про три дупи!
Моє звільнення підписано. Я тут більше нічого не вирішую.
Я бачу телеметрію далекого космосу.
Вони вилетіли.

Зал завмер.

— Хто? — запитав Грант тремтячим голосом.

— Чистильники. — Грей вимовив це слово так, ніби воно мало вагу могильної плити. — Це не такі веселі хлопці, як я. Це не поодинокі Спостерігачі.
Це Інженерний Флот Корекції.
Вони не розмовляють. Вони не аналізують культуру. Вони не слухають джаз.
Це машини. Гігантські, холодні автомати, єдина мета яких — привести сектор у відповідність до стандарту "Нульова Агресія".
У них немає поняття "жалість". У них є графік робіт.