Глава 8

Глава 8: Бог є, і він — грибок

Двері злетіли з петель з оглушливим гуркотом. Клуби бетонного пилу та диму ввірвалися в залу, а за ними, як чорна хвиля, накотилися бійці загону "Альфа". Лазерні приціли десятків автоматів затанцювали на маленькій сірій фігурці посеред сцени.

— На землю! — заревів голос генерала Воута, який увійшов слідом, витираючи сажу з чола. — Всім мордою в підлогу! Рухнешся — розстріляю!

Грей навіть не здригнувся. Він стояв, тримаючи мікрофон біля свого крихітного ротика, і дивився на дула автоматів так, ніби це були букети квітів від вдячних фанатів.

— О, браво! — промовив він у мікрофон. — Який вхід! Яка драма! Генерале, ви дивилися забагато бойовиків 90-х. Але у мене для вас є новина: ви запізнилися на розігрів.

— Вогонь на ураження ніг! — скомандував Воут.

Один із солдатів натиснув на гачок.
Нічого не сталося.

Не було пострілу. Не було спалаху. Був лише високий, ледь чутний звук — пі-і-і-і-і-і, — який раптом заполонив черепну коробку кожного присутнього.

Солдати завмерли. Їхні пальці заклякли на спускових гачках. Ноги відмовилися рухатися. Генерал Воут роззявив рота, щоб крикнути, але його голосові зв'язки видали лише хрипке кудкудакання.

— Що за...? — прохрипів майор Грант у залі, намагаючись підвестися, але його сідниці намертво приклеїлися до стільця.

Грей спокійно поправив мікрофонну стійку.

— Біоакустичний резонанс, — буденно пояснив він. — Бачите, цей мікрофон під’єднаний до вашої системи оповіщення. А ваша система оповіщення працює на частотах, які чудесним чином збігаються з частотою резонансу вашої центральної нервової системи. Я трохи підкрутив еквалайзер.

Він провів пальцем по мікрофону, викликаючи в динаміках неприємний скрегіт, від якого солдати скривилися від болю, але не змогли навіть закрити вуха руками.

— Зараз ваші моторні функції під моїм контролем. Ви можете дихати, можете кліпати, можете слухати. І, що найголовніше, ви будете слухати. Стріляти ви не можете. Бігати теж. Ви — ідеальна аудиторія. Полонені мистецтва!

Грей засміявся, і цей звук був схожий на сипання гравію в блендер.

— Ласкаво просимо на найкращі місця, хлопчики в чорному! Стійте там, створюйте масовку. А ми повертаємося до нашої духовної програми. Єва питала про Бога.

Прожектор змінив колір на гнило-фіолетовий. Грей сів на свій стілець, закинувши ногу на ногу. Атмосфера жаху, змішаного з абсурдом, стала майже відчутною на дотик. Генерал Воут стояв у позі розлюченого пам’ятника, з якого тече піт безсилля.

— Отже, Бог, — Грей глибоко вдихнув. — Ви, люди, витрачаєте стільки часу на суперечки. Християни, мусульмани, буддисти... Ви вбиваєте один одного за те, чий невидимий друг крутіший.
Але що, якщо я скажу вам, що Бог — це не дух? Що, якщо він — це біологія? І що, якщо він — це їжа?

На екрані позаду з'явився новий пейзаж.
Це була планета неймовірної краси. Санктум. Величезні, м'які пагорби кольору персика. Ріки, що світилися м’яким золотом. Небо, затягнуте рожевим серпанком. І скрізь — гігантські, величні гриби заввишки з хмарочоси. Їхні шляпки пульсували світлом, а зябра випускали спори, схожі на сніг.

— Санктум, — прошепотів Грей. — Рай. Без лапок. Раса Міцеліанців жила там у повній гармонії. Вони не знали воєн. Не знали голоду. Знаєте чому?
Тому що їхній Бог годував їх. Буквально. Ґрунт під їхніми ногами був плоттю їхнього Творця.
Вони називали його «Отець Грибниця». Величезний, планетарного масштабу організм, що пронизував усю кору планети.

Грей зробив жест рукою, і камера на екрані "наблизилася" до місцевих жителів. Це були бліді, напівпрозорі істоти з великими вологими очима, які постійно усміхалися.

— Уявіть собі причастя, яке працює по-справжньому, — сказав Грей, звертаючись до паралізованого Воута. — Ви, католики, їсте прісний хліб і вдаєте, що це тіло Христове. Міцеліанці просто виходили у двір, відламували шматок "землі" — м'якої, солодкої, пахучої — і їли.
Отець давав їм усе. Їжу. Ліки. Наркотичний екстаз єдності. Коли вони спали, їхні нервові закінчення під’єднувалися до Грибниці, і вони бачили спільні сни. Мільярд душ у хмарі щастя.

Єва Лінн не могла відірвати очей від Грея. Він розповідав це не як жарт. У його голосі з'явилася дивна вібрація. Сум? Чи жах?

— Я був там як Спостерігач. Мене замаскували під паломника з іншої галактики. Вони прийняли мене як брата. «Скуштуй Отця», — казали вони.
Я скуштував. — Грей облизав свій маленький рот. — На смак це нагадувало трюфелі з домішкою морфію і ванілі. Це було божественно. Я забув, що я сміттяр. Я хотів залишитися там назавжди.
"Ось воно", — думав я. — "Знайдено. Світ, де Бог любить своїх дітей".

Грей раптово встав і вдарив ногою по мікрофонній стійці. Звук пролунав як постріл.

— Але була одна деталь. Дрібний шрифт у релігійному договорі. Теологія біологічного циклу.
Бог спав мільйони років. Він ростив на собі цивілізацію, як ви вирощуєте культури бактерій у йогуртниці. Але фермер рано чи пізно приходить за врожаєм.

Світло на сцені почало миготіти стробоскопом.

— День Великого Пробудження. Вони чекали його тисячоліттями. Пророки казали: «Коли Отець прокинеться, ми зіллємося з Ним у вічному світлі».
Звучить красиво, правда?
О, це сталося у вівторок. Земля під ногами почала пульсувати. Гігантські вежі-гриби розкрили свої пори. І замість солодкої манни, звідти почав виділятися... шлунковий сік.

У залі хтось (здається, майор Грант) видав звук блювотного рефлексу, але не зміг зігнутися.

— Кислота! — кричав Грей, бігаючи по сцені й махаючи руками. — Величезні океани ферментів! Планета почала перетравлювати сама себе!
Вулиці перетворилися на стравоходи. Будинки розчинялися.
А люди... Міцеліанці... Знаєте, що вони робили?

Грей завмер перед паралізованим спецназом, вдивляючись у їхні очі.