Глава 7

Глава 7: Бюрократія Всесвіту

Грей зробив легкий кукиль у повітрі й зіскочив з мікрофонної стійки. Він приземлився на сцену з грацією кішки, яка впала з даху — трохи незграбно, але вдаючи, що так і було задумано. Його "костюм" — точніше, голографічна проекція, що імітувала одяг — злегка мерехтів, видаючи глюки системи.

У дальньому кінці залу двері здригнулися від потужного удару ззовні. Раз. Два. Три. Генерал Воут та його команда намагалися вибити їх, але марно. Грей клацнув пальцями в бік входу, і метал дверей засвітився синім енергетичним полем. Звуки ударів стихли, наче хтось вимкнув телевізор.

— Не звертайте уваги, — махнув він своєю тоненькою ручкою. — Це просто генерали намагаються внести свої правки до сценарію. Але редактор тут я.

Він підтягнув високий стілець ближче до краю сцени, всівся, закинувши ногу на ногу, і поправив неіснуючий манжет.

— Отже, суд. Феміда. Закон.

Грей обвів поглядом аудиторію. Очі майора Гранта були широко розплющені, а піт котився по його скроні струмком. Вчені дивилися на Грея, як на кобру, що навчилася говорити.

— Ви, люди, обожнюєте свої суди. Чоловіки в перуках, дерев’яні молоточки, крики «Протестую!». Ви намалювали собі образ Справедливості: жінка з пов'язкою на очах, що тримає терези. Поетично. Романтично.
Ви думаєте, що «сліпа» вона тому, що неупереджена. Ха! — Грей пирхнув. — Я бачив вашу систему. Вона сліпа, тому що боїться побачити, скільки грошей лежить на "важчій" чаші терезів.

Він нахилився вперед, його чорні очі звузилися.

— А тепер забудьте цю милу тітоньку з мечем. Уявіть, як виглядає Справедливість у галактичному масштабі. Коли судять не за крадіжку курки, а за анігіляцію сонячних систем. Хто має право судити безсмертних?

На екрані позаду Грея почало проявлятися зображення. Спершу це була туманність — велична, пурпурово-коричнева хмара газу. Камера "наближалася", пролітаючи крізь астероїдні поля. І тут із серпанку виринула Вона.

У залі прокотився здавлений зойк. Це була не будівля. Це була не гора.
Це була величезна, колосальна, розміром із малу планету... дупа.

— Знайомтесь! — урочисто проголосив Грей, простягаючи руки до екрана. — Його Честь, Верховний Арбітр сектору Гамма, Магістрат Сідниціус!

В аудиторії настала мертва тиша. Люди не знали, як реагувати. Це виглядало настільки реалістично і водночас настільки абсурдно, що мозок відмовлявся це сприймати. Поверхня "судді" була вкрита кратерами і каньйонами, шкіра нагадувала древню кору, а в центрі... в центрі була чорна діра. Справжня гравітаційна сингулярність, навколо якої оберталися уламки планет.

— Не смійтеся, — серйозно попередив Грей, хоча в його голосі стрибали бісики. — Це найдавніша істота у відомому Всесвіті. І це ідеальна форма для судді.
Подумайте логічно. Голова може брехати. Рот може викручуватися. Очі можуть бути засліплені блиском золота. А дупа?
Дупа завжди чесна. Вона або сидить рівно, або ні. Вона виробляє лише два продукти: вітер змін або твердий результат перетравлення фактів.

Грей підвівся і почав походжати, як адвокат перед присяжними.

— Я мав честь постати перед Його Честю триста років тому. Справа була дріб’язкова: "Незаконне використання сарказму в зоні підвищеної емоційної нестабільності". Я пожартував на похоронах імператора Сиріуса-Б. Не варто було питати вдову, чи збирається вона доїдати тіло чоловіка, навіть якщо в їхній культурі це прийнято. Я просто уточнив час трапези!

Хтось у залі все ж таки нервово засміявся.

— Судова зала — це кільце астероїдів навколо Сідниціуса. Прокурором був рій нано-ботів. Колективний розум юристів. Мільярд маленьких механічних комах, які дзижчать: "Згідно з параграфом 8, підпунктом Б, підсудний є ідіотом...". Це нестерпний звук. Гірше, ніж звук бормашини у вашому роті.
Адвоката мені не дали. Сказали: «Ти сам заварив цю кашу, сам її і їж».

Грей зупинився і подивився на Єву Лінн.

— Єво, як ви думаєте, як відбувається процес винесення вироку гігантською космічною дупою?
— Я... я боюся навіть припустити, — прошепотіла Єва, не відриваючи погляду від жахливої картинки на екрані.

— Процес повільний, — кивнув Грей. — Ти викладаєш свої аргументи. Ти кричиш у вакуум. Твій голос перетворюється на радіохвилі, які летять прямо туди... у Темний Тунель Правосуддя.
І ти чекаєш. Тиждень. Місяць. Рік.
Ти висиш у космосі в своєму скафандрі, а Сідниціус просто... існує. Він мовчить. Його масивна плоть нерухома. Це справжнє катування. Ти починаєш сумніватися у всьому. Ти згадуєш кожен свій гріх. Тобі здається, що кожна складка на цій величній поверхні засуджує тебе.

Грей нахилився до залу, його голос став зловісним шепотом.

— А потім настає момент Істини. Велике Стискання.
Астероїди починають тремтіти. Зірки мерехтять. Простір вигинається. "Щічки" судді починають повільно змикатися. Гравітаційні хвилі розбивають твій корабель.
Якщо ти виправданий — виходить "Вітер". Це потік чистих нейтрино, який омиває тебе і дарує відчуття абсолютного спокою. Ти летиш додому просвітленим.
Але якщо ти винен...

Грей зробив ефектну паузу.

— Якщо ти винен, Сідниціус відкриває свою "Чорну Мантію". І звідти вилітає Вирок.
Це не папірець із печаткою. Це згусток концентрованої антиматерії. Вся брехня, яку ти сказав, все зло, яке ти зробив — все це повертається до тебе у формі фізичної субстанції. Лайно. Космічне, всепоглинаюче лайно. Воно накриває тебе. Воно не вбиває відразу. Воно обліплює твою душу. Ти стаєш важким. Ти більше не можеш злетіти. Ти падаєш на дно гравітаційного колодязя, щоб стати частиною сміття, на якому сидить суддя.

Прибулець випростався і розсміявся.

— Мене виправдали. Сідниціус вирішив, що мій жарт був смішним. Він видав такий потужний імпульс нейтринного сміху ("ГАЗИ!"), що мене відкинуло на два парсеки. Я досі трохи шкутильгаю на ліве гравітаційне поле.