Глава 5

Глава 5: Діалог із залом

Світло прожектора «допиту» випалювало сітківку, але Грей навіть не моргнув. Його великі чорні очі адаптувалися до зміни спектра швидше, ніж людські зіниці реагували на страх.

Генерал Абрахам Воут стояв у проході між першим рядом крісел і сценою. Він був величезний — гора м'язів, жиру і десятиліть казарменої муштри, затягнута у бездоганну, прикрашену орденами форму. Його обличчя налилося небезпечним пурпуром, а жила на скроні пульсувала так сильно, що здавалося, ось-ось проб’є шкіру.

— Досить, — прогримів Воут. Його голос перекрив гудіння кондиціонерів. — Це не цирк, виродку. І це не твоє бенефіс-шоу. Сядь на стілець.

У залі запала тиша. Справжня тиша — та, що передує вибуху або пострілу. Вчені втягнули шиї в плечі. Сержанти на периметрі поклали руки на руків’я табельної зброї. Тільки Єва Лінн не опустила очей. Вона швидко записувала щось у свій блокнот: «Об'єкт провокує конфлікт. Мета — дестабілізація альфа-самця».

Грей стояв нерухомо. Лише його маленький ротик повільно вигнувся в хижу усмішку. Він перехопив мікрофон, наче бокал дорогого вина.

— О-о-о... — протягнув він скрипучим голосом. — Ви чули це, люди? Татко прийшов додому і він злий, бо суп холодний.

— Я наказую вимкнути йому звук! — гаркнув Воут до операторів за склом. — Відрубайте мікрофон!

Звукорежисери панічно заметушилися, але Грей просто підняв руку. Система дала збій. Мікрофон залишився активним. Більше того, його голос став гучнішим, набувши металевого резонансу, який бив прямо в груди.

— Ти не можеш вимкнути мене, Абрахаме, — сказав Грей спокійно, але кожне слово падало, як камінь. — Я тут. У вашій системі. Я в вашій проводці. Я бачу твої електронні листи. Я бачу твою історію браузера. Але не хвилюйся, я збережу секрет про те, що ти шукаєш у гуглі "як зрозуміти, що ти емоційно недоступний".

У залі хтось нервово пирхнув. Воут різко обернувся до аудиторії, і сміх помер у зародку.

— Ти граєшся з вогнем, прибульцю, — прошипів генерал, повертаючись до сцени. Він сперся важкими кулаками об край платформи, нависаючи над маленьким сірим гуманоїдом. З рота генерала бризкала слина. — Ти думаєш, ти розумний? Ти в клітці. Ти — наш трофей. Я можу розчавити твою голову одним пальцем.

Грей підійшов впритул до краю сцени. Тепер їхні обличчя були на відстані тридцяти сантиметрів. Контраст був гротескним: червоне, спітніле обличчя розлюченої людини і холодна, сіра, непроникна маска космічного спостерігача.

— Знаєш, що я бачу, генерале? — тихо, майже інтимно промовив Грей у мікрофон. — Я бачу чоловіка, який все життя носить корсет.

Воут відсахнувся, ніби його вдарили.
— Що ти верзеш?

— Не фізичний корсет, дурню, — зітхнув Грей, закотивши очі. — Психологічний. Ти настільки жорсткий, настільки "вертикальний", що це виглядає як патологія. Погляньте на нього, панове! — Грей вказав рукою на генерала. — Цей чоловік виглядає так, наче він проковтнув лом, і цей лом заважає йому нахилитися, щоб погладити цуценя.

Грей почав ходити колами по краю сцени, не зводячи очей з Воута.

— Це називається "Синдром фортеці", Абрахаме. Ти будуєш навколо себе стіни. Твоя форма — це броня. Твої медалі — це черепи ворогів, яких ти вішаєш на груди, щоб відлякувати привидів власної нікчемності. Ти думаєш, що це прояв сили. А я, як істота, яка бачила види, що спілкуються за допомогою запаху страху, кажу тобі: ти смердиш невпевненістю. Твій "мускус" пахне як підгузник переляканої дитини, яку залишили в супермаркеті.

— Охороно! — заревів Воут, його рука потягнулася до кобури.

— Не смій, — голос Грея вдарив батогом. Це не було прохання. Це був наказ істоти, що старша за піраміди. Воут завмер. Його пальці зупинилися за сантиметр від пістолета.

Грей примружив очі.

— Давай будемо чесними, Абрахаме. Чому ти так мене ненавидиш? Не тому, що я загроза. А тому, що я маленький.
Я метр двадцять на зріст. У мене тоненькі ручки і ніжки, і живіт як у вагітної ящірки. Я фізично слабкий. А ти — альфа. Ти — втілення земної маскулінності.

Грей театрально окинув фігуру генерала поглядом зверху вниз.

— Але от парадокс: щоразу, коли я відкриваю рот, твій світ хитається. Твій міцний, бетонний, "чоловічий" світ починає тріщати по швах від пари моїх слів. І це зводить тебе з розуму, правда? Тебе бісить, що твій "великий калібр" тут безсилий проти мого "холостого пострілу".

У залі стояла абсолютна тиша. Генерал важко дихав. Його очі налилися кров’ю, але він мовчав. Його тримала невидима сила — цікавість, або, можливо, якийсь прихований параліч, який Грей непомітно активував.

— Знаєш, я був на одній планеті в секторі Гамма, — Грей знову переключився на розслаблений тон оповідача, але тепер його увага була сфокусована виключно на Воуті. — Там живуть крабоподібні істоти, Карциніанці. У них є традиція: вождь має носити найважчий панцир. Найбільший, найтовстіший, найблискучіший. Він таскає на собі сотні кілограмів кальцію, хизуючись перед племенем.
Але знаєш у чому фокус, генерале? Під цим панциром, всередині... вони желе. Чим більший панцир зовні, тим м'якша і вразливіша плоть всередині. Вона настільки ніжна, що плавиться від сонячного світла.

Грей підійшов упритул до Воута і легенько торкнувся кінчиком довгого пальця медалі "За відвагу" на грудях генерала.

— Тихенько, Абрахаме... дзень.
Воут не ворухнувся. Його губи стиснулися в тонку лінію.

— Я бачу твоє "желе", генерале. Ти не "Суддя Дредд". Ти — маленький хлопчик з Кентуккі, якого батько бив ременем за те, що він плакав, коли забивали свиню.
Татко казав: "Будь чоловіком, Ейб! Не будь бабою!". І Ейб навчився. Ейб наростив панцир. Ейб став сталлю. Ейб навчився кричати голосніше за всіх, щоб заглушити плач тієї дитини всередині.

В очах Воута щось блимнуло. Біль. Грей вловив це і безжально встромив туди словесний ніж.

— І зараз, дивлячись на мене — на слабкого, голого прибульця, який наважується сміятися — ти згадуєш того хлопчика. Твоя ненависть до мене — це не патріотизм. Це заздрість.
Ти заздриш тому, що я можу бути смішним, жалюгідним, гидким, абсурдним — і при цьому залишатися собою. А ти? Ти раб свого мундира. Якщо зняти з тебе цей кітель, цей "панцир", Абрахаме... чи залишиться там хоч щось, що зможе встояти на ногах? Чи ти просто розтечешся по підлозі, як калюжа страху?