Глава 1

Глава 1: Перевірка мікрофона

Місце дії: Зона 51, Сектор «Омега». Підземний рівень -42.

У Секторі «Омега» пахло озоном, перегрітою електронікою та, якщо принюхатися глибше, ледь вловимим смородом людського страху, який намагалися замаскувати м'ятними цукерками. Приміщення нагадувало операційну, перероблену під конференц-зал для соціопатів. Бетонні стіни, холодне синє світло і п'ятдесят крісел, обтягнутих штучною шкірою, що рипіла кожного разу, коли хтось із "еліти" людства совав своєю поважною дупою.

Сьогодні тут зібралися "вершки" людства. Генерал Абрахам Воут сидів у першому ряду, склавши руки на грудях так, наче намагався стримати вибух власної жовчі. Його лице нагадувало зім’ятий аркуш наждачного паперу. Поруч з ним, нервово поправляючи окуляри, сиділа докторка Єва Лінн — провідний ксенопсихолог проєкту. Вона була єдиною, хто тримав у руках не планшет, а старий паперовий блокнот. Решта залу — суміш військових із квадратними щелепами та вчених із сутулими спинами. Усі вони дивилися на сцену.

Сценою це можна було назвати лише умовно. Це був піддонок з посиленого титану, підсвічений єдиним прожектором. По центру стояв мікрофон на хромованій стійці. Звичайний, земний мікрофон фірми Shure, який виглядав тут так само доречно, як вібратор у церковній крамниці.

З динаміків долинув неприємний скрегіт — хтось за лаштунками (тобто за броньованими дверима камери утримання) штовхнув «артиста» у спину.

Він вийшов.

Типова "сіра потвора" з кіно. Якби Стівен Спілберг і Джордж Лукас напилися і вирішили намалювати «ідеального прибульця», у них вийшов би саме він. Зріст — метр двадцять. Шкіра кольору мокрого асфальту, гладка, наче відполірована роками бюрократії. Тіло — хирляве, з тоненькими ручками-сірниками та непропорційно роздутим животом, ніби він тільки-но проковтнув кавун. Але головним, звісно, була голова. Вона нагадувала перевернуту догори дном грушу. Величезні, чорні, мигдалеподібні очі займали половину обличчя. У них не було білків, зіниць чи душі — лише бездонна чорна безодня, в якій, здавалося, можна побачити своє відображення і зрозуміти, наскільки ти нікчемний.

Він повільно, човгаючи пласкими ступнями, підійшов до мікрофона. В тиші було чути, як його волога шкіра липне до металу підлоги: плям... плям... плям...

Грей зупинився. Світло прожектора відбивалося від його лисого черепа. Він підняв тонку, як гілочка, руку з трьома довгими пальцями і взявся за стійку мікрофона. Вона була для нього зависокою. Він повозився з фіксатором, з динаміків долинув пронизливий ПИ-И-И-СК. Усі в залі скривилися, затуляючи вуха. Генерал Воут зашипів. Але одна жінка у другому ряду — доктор Єва Лінн — навіть не змигнула. Вона лише з цікавістю нахилила голову, ніби звук був даними, а не болем.
Грей помітив це. Його великі чорні очі на мить затрималися на ній. "Цікава нейро-стійкість, — подумав він. — Треба буде перевірити її на наявність імплантів.

Нарешті Грей нахилив мікрофон до свого рота.

Його рот був крихітним. Маленька, безгуба щілина, схожа на поріз від паперу, розташована там, де у людей зазвичай починається підборіддя. Це виглядало дивно мило. Як у кошеняти, що ще не відкрило очі. Коли він розтулив цей ротик, стало видно, що всередині немає зубів — лише волога, сіра слизова оболонка, яка пульсувала в такт диханню.

Він важко видихнув у мікрофон. Звук вийшов вологим, наче хтось розмішував майонез.

— Тест... — промовив він. Його голос був скрипучий, високий тембр, схожий на голос дитини, що палить по дві пачки цигарок на день. — Один, два... Свині мене чують? Оу, перепрошую, генерали? Це синоніми у вашій мові, чи мій лінгвістичний модуль знову лагає?

Тиша в залі стала такою густою, що її можна було різати ножем.

Грей обвів поглядом залу. Його величезні чорні очі моргнули. Повіки змикалися горизонтально, як шторки в магазині.

— Що за напруга? — запитав він, схиливши важку голову набік. — Розслабте сфінктери, панове. Якщо ви стиснете їх сильніше, то ваші крісла перетворяться на діаманти, і економіка обвалиться.

Десь у третьому ряду молодий лейтенант нервово хихотнув і тут же замовк під поглядом Воута.

— Дякую, — кивнув Грей лейтенанту своїм милим ротиком. — Принаймні хтось тут має пульс.

— Я дивився на вас майже вісімдесят років. Я бачив ваші табори смерті. Ваші Тік-Токи. Ваші війни за нафту. І я тут не для того, щоб дати вам ліки від раку.
Він підійшов до краю сцени. Прожектор робив його тінь величезною і потворною.
— Ви думаєте, що Всесвіт — це "Зоряні Війни". Що там Благородні Джедаї.
Там лайно, друзі. Космічне, радіоактивне, бюрократичне лайно. А я — той хлопець, що приходить зі шваброю.

Він відпустив стійку і почав походжати сценою туди-сюди. Його маленькі сіднички рухалися з якоюсь гіпнотичною неприродністю.

— Серйозно, я читав ваш брифінг, — продовжував Грей, вказуючи довгим пальцем на генерала Воута. — Ви думаєте, я тут, щоб розповісти вам секрети надсвітлового двигуна? Чи як зробити зброю, яка перетворить Росію на скляну парковку? Друзі мої, я навіть не знаю, як працює мій власний метаболізм. Вранці я пісяю чимось, що нагадує WD-40. Ви мабуть хочете таку технологію?

Він знову підійшов до краю сцени. Прожектор вдарив йому прямо в обличчя, роблячи його очі схожими на дві чорні діри, що затягують світло.

— Давайте поговоримо про слона в кімнаті. Або, в моєму випадку, про анальний зонд у кімнаті.

Єва Лінн опустила очі в блокнот. Її щоки спалахнули.

— О, бачу, докторе Лінн, ви засоромилися! — Грей радісно сплеснув долонями. Звук був схожий на ляпас по мокрій рибі. — Чому ви, люди, так одержимі дупами? Серйозно. Ми прилітаємо через мільярди світлових років, долаємо тканину простору-часу, обходимо чорні діри, уникаємо митниці на Альфа Центаврі — і все це заради того, щоб засунути металеву палицю фермеру Джону з Айови в зад?