Епілог

Минули кілька днів, але місто все ще гуло про події тієї жахливої ночі в торговельному центрі. 

"Внаслідок трагедії, що сталася вчора, загинуло 27 людей, а на парковці виявили тіло невідомого чоловіка. 

Що саме відбулося тієї ночі, досі залишається загадкою. Існує безліч версій. Одні стверджують, що це був невдалий обряд, інші припускають, що це всього лише грабіжники, для яких ніч пішла не за планом. А треті вірять, що в місті з'явився маніяк, який вирішив розпочати свій жахливий шлях із чогось грандіозного. 

Проте є щось, що об’єднує всі ці здогадки: усі жертви були вдягнені в костюми сніговиків. Це не може бути простим збігом. Щось набагато страшніше, ніж звичайний злочин, ховається за цим кошмаром. Але поліція вже активно займається розслідуванням і намагається з'ясувати, хто стоїть за цим злочином." 

Цей уривок із найпопулярнішої статті міста Рейч читала кілька разів, і щоразу він викликав у неї тільки злість. Вона відчувала, як громадськість із захопленням обговорює цей жах, перетворюючи його на чергову сенсацію, тоді як для неї це була реальність, із якою вона вже закінчила. 

"Не слід зациклюватись на минулому, саме воно нас тримає від великого майбутнього." — слова її бабусі, котрі ніяк не покидали думок жінки. Вона повторювала їх, ніби мантру, намагаючись відкинути кошмари і зосередитися на своєму житті. 

Рейчел подивилася на свою родину, яка сиділа за обіднім столом. Її рідні обговорювали повсякденні дрібниці, сміялися і хвалили страви, які вона приготувала. Погляд жінки зупинився на Ебігейл. Дівчинка була щаслива, безтурботно насолоджуючись моментом. 

Це був її ідеал. Її мета. 

Кожен у житті має свої цілі. Для когось це щаслива родина, для інших — професійний успіх. Не існує єдиного правильного шляху. Головне, щоб вибраний шлях приносив радість навіть у найтемніші моменти життя. 

І раптом, різкий дзвінок у двері порушив спокій. 

Рейч застигла, її серце завмерло. Хто це? Вона не чекала нікого більше цього вечора. 

— Мамо! Можна я відкрию двері? — запитала Ебігейл, підводячись зі стільця. 

— Ні! — різко відповіла Рейч, а потім, зрозумівши, як це прозвучало, додала м'якше: — Тобто... давай краще я   сама. 

Вона повільно підійшла до дверей, кожен її крок лунав, ніби удар. Відчинивши їх, вона побачила перед собою сніговика. 

Він був маленьким, наполовину її зросту, але його вигляд змусив жінку зупинитися. Її тіло сковував холодний страх. Цей образ, який переслідував її в кошмарах, знову став реальністю. Його потворна мордочка, чорні очі і жахлива посмішка викликали огиду. 

У його маленькому роті виднівся конверт. 

Рейчел довго вдивлялася в нього, намагаючись зрозуміти, чи це її уява, чи реальність. Нарешті, не витримавши напруги, вона витягнула конверт із рота сніговика. Її руки тремтіли, коли вона відкривала його. 

Всередині був клаптик паперу. Неохайно складений, він здавався зім’ятим і брудним. Хто його надіслав? Це питання не давало їй спокою. 

Розгорнувши папір, Рейч прочитала напис. Слова перед очима вп'ялися в душу. Її серце стиснулося, а по тілу пробіг холод. Долоні стали вологими, а конверт здався важчим. Тиша навколо тиснула, і її власне дихання почало здаватися гучним і тривожним. 

"Не забувай, наскільки цей світ тісний: зламавши одну гілочку, ти можеш зачепити й іншу."