розділ 7

Рейч повільно розплющила очі. Її голова розривалася від болю, ніби тисячі молотів одночасно били всередині. Відчуття було таким, ніби вона спала цілу вічність, хоча розум підказував, що це зовсім не так. Поволі оглянувшись навколо, вона зрозуміла, що знаходиться посеред торговельного центру. Просторий атріум, залитий м'яким світлом, здавався майже магічним. У самому його центрі височіла величезна ялинка, заввишки приблизно 47 футів. Її верхівка майже торкалася скляної стелі, що переливалася від відблисків гірлянд. 

Рейчел спробувала поворухнутись, але раптово відчула, що руки й ноги щільно стягнуті мотузкою. Вона була прив’язана до великого червоного крісла Діда Мороза, яке стояло прямо перед ялинкою. Її серце почало битися швидше. Ситуація, у якій вона опинилася, здавалася абсурдною і лякаючою. Гнів піднімався всередині, але разом із ним наростало і відчуття безпорадності. 

Оглядаючись, вона помітила щось ще більш моторошне. Навколо, на першому, другому та навіть третьому поверхах, стояли сніговики. Їх було безліч — десятки, якщо не сотні. Вони займали весь простір, ніби завмерлі глядачі, які чекають початку вистави. Ці фігури здавалися однаково неприродними та зловісними. Хто всі ці люди? Як вони стали такою дивною "армією"? Що вони задумали? Запитання крутилося в голові Рейч, але відповідей так і не було. 

Раптом із тиші, ніби з нізвідки, з'явився чоловік у костюмі гарбузоголового. Його маска з білим гарбузом виглядала жахливо на тлі всього іншого. 

— ХТО ТИ?! — викрикнула жінка, її голос звучав різко й пронизливо. Лють і страх перепліталися в її словах. Вона навіть не знала, хто перед нею, але вже відчувала ненависть до цієї постаті. 

— Тихіше... — промовив незнайомець спокійним, навіть трохи байдужим тоном. 

Цей голос змусив її затамувати подих. Він був таким знайомим, що в грудях защеміло. Хто він? Чому його голос викликав таку реакцію? 

Чоловік повільно потягнувся до маски й почав знімати її. Поки він це робив, повітря ніби згусло від напруги. Зрештою, маска впала на землю, і Рейчел побачила обличчя. Її серце похололо.  

— ВІКТОР? — з її уст вирвався здивований, але водночас болісний шепіт. Її очі наповнилися сльозами. Рейч відчувала розчарування, лють і безмежний сум. Той, хто стояв перед нею, був останньою людиною, яку вона очікувала побачити. 

Здавалося, її паралізувало. Жінка дивилася на знайому їй людину і не могла повірити своїм очам. Віктор — той, кому вона довіряла, хоч і намагалася не показувати цього. Він був відсутнім у її житті довгий час, і їй не вистачало його... але зараз усе виглядало зовсім не так, як вона собі уявляла. 

Чоловік усміхнувся куточками губ, його очі блищали якимось холодним, майже тріумфальним світлом. 

— Не очікувала побачити мене за маскою, так? — промовив він. — А я так довго чекав цього моменту. Хотів, щоб ти нарешті подивилася на мене з іншого боку. 

Рейчел прикусила губу. Її пальці в судомах зціпилися в кулаки, і якби не мотузки, вона б зараз встала і щосили вдарила його. 

— ВИРОДОК! — вирвалось у неї. — Що ти зробив з Еббі? Де вона? 

Її голос розрізав напружену тишу, як лезо. Мужчина нахилив голову набік, його посмішка стала ширшою. 

— Еббі в повному порядку, — відповів він без найменшого натяку на докір чи співчуття.  

Рейч захрипіла від стримуваного крику, її тіло напружилося, і вона щосили спробувала вирватися з крісла, але мотузки були занадто міцними. 

— Для чого ти викрадаєш дітей?! — її голос тремтів від гніву. 

Віктор повільно підійшов ближче, від чого його тінь впала на  обличчя жінки. 

— О, діти? — він засміявся коротким, різким сміхом, який змусив волосся на її потилиці стати дибки. — Думаєш, вони були мені потрібні? О, ні. Ти помиляєшся, Рейч. Мені була потрібна тільки Ебігейл. А решта дітлахів... це не моя турбота. 

Його голос був холодним, від чого в жилах Рейчел стигла кров. 

— Проте ти можеш бути спокійна, — продовжив він із насмішкою. — З дітьми все гаразд. 

Жінка відчула, як у горлі пересохло. Вона важко ковтнула, зібрала сили й запитала: 

— Хто всі ці люди? 

Віктор подивився навколо, його погляд ковзнув по рядах нерухомих сніговиків. 

— Вони? — він зробив коротку паузу, насолоджуючись моментом. — Можу заприсягтися, що половину цих людей ти знаєш. Ще й як знаєш... 

Його слова змусили її серце завмерти. Її думки почали хаотично метатися в пошуках пояснень. Хто ці сніговики? Що він мав на увазі? В голові калейдоскопом закрутилися обличчя, спогади та уривки минулого. 

— Що ти маєш на увазі? — прохрипіла вона, намагаючись виграти хоч трохи часу, поки її мозок шукав вихід із ситуації. 

Віктор лише подав посмішку, яка була сповнена якогось моторошного задоволення. 

— Знаєш, що таке взаємовигода? — промовив той, його голос звучав холодно й відсторонено, ніби він читав лекцію. — Ми всі працюємо за схожою схемою. Усі отримують щось, допомагаючи одне одному. Але цього разу... — він зробив драматичну паузу, і його очі зловісно зблиснули. — Цього разу я вирішив зробити це неймовірним видовищем. Особливо для себе.