розділ 6

Невдовзі вони доїхали до торговельного центру. Щойно машина зупинилася, Рейчел стрімко вискочила з авто, навіть не дочекавшись Віктора. Її чоботи злегка ковзали по засніженій землі, але вона, не зупиняючись, побігла до головного входу. 

Великі скляні двері, за якими зяяла холодна порожнеча, були, як і очікувалося, зачинені. Рейч знала, що в таку годину тут не може бути відчинено, але її це не зупиняло. Вона зупинилася перед дверима й уперлася руками в холодне скло, заглядаючи всередину. 

— Господи... — вирвалося в неї, її голос звучав так, ніби вона побачила щось неочікуване. 

— Що там? — запитав Віктор, підбігаючи до неї.  

Жінка не відповіла одразу. Замість цього вона мовчки вказала тремтячим пальцем у середину. 

— Поглянь, — промовила вона здавлено. 

Віктор примружився, намагаючись розгледіти те, на що вона вказувала. Усередині приміщення ледь світилося тьмяне додаткове освітлення, якесь аварійне чи підсобне. Але найжахливішим було те, що в його променях можна було побачити тіні. Вони були химерні, неправдоподібні, ніби належали не людям, а... сніговикам. 

— Чорт! — вигукнула Рейч, її голос був наповнений гнівом і тривогою. — Ті бовдури й справді там. 

— І що ти збираєшся робити? — насторожено запитав Віктор, стурбовано поглядаючи на жінку. 

Рейчел на мить завмерла, обмірковуючи ситуацію. Її обличчя було напружене, але очі горіли рішучістю. 

— Нам потрібно проникнути всередину, — заявила вона холодно. 

— Ти це серйозно? — здивувався чоловік, його голос звучав трохи роздратовано. — Ти геть з глузду з’їхала? Як ти взагалі збираєшся це зробити? 

Жінка навіть не глянула на нього. Її погляд залишався прикутим до дверей і до того, що ховалося за ними. 

— Якщо вони змогли потрапити туди, тоді зможемо і ми, — коротко відповіла вона, не залишаючи простору для сумнівів. 

З цими словами вона різко повернулася і пішла в бік, де, можливо, був інший вхід. Її кроки були швидкими й рішучими, а її силует у світлі ліхтарів здавався тінню, що зникала в невідомому. 

Чоловік, довго не вагаючись, пішов слідом за нею. На вулиці лютувала заметіль, холодний вітер шматував обличчя, а сніг забивався у взуття, але Рейч і не думала зупинятися. Її впевнений крок, попри невизначеність у голові, створював враження, що вона точно знає, куди прямує. Віктор ішов позаду, іноді витираючи сніг з обличчя і намагаючись розгледіти її силует у непроглядній зимовій темряві. 

Рейчел перейшла на праву сторону будівлі торгового центру й, не сповільнюючи темпу, пішла вздовж холодної бетонної стіни. Її дотик до стіни видавався ніби підсвідомим — наче вона намагалася знайти невидимий шлях. Раптом вона зупинилася. Перед нею виринули сірі металеві двері з табличкою: "Службовий вхід". 

— Думаєш, вони відчинені? — запитала Рейч, ковзнувши пальцями по холодній ручці. 

— Я б не ризикував це перевіряти, — обережно відповів Віктор, його голос звучав тихо, майже боязко. 

Жінка обернулася й кинула на нього осудливий погляд, її очі блищали від злості й роздратування. Вона мовчки потяглася до ручки дверей і натиснула її. Двері скрипнули, відчиняючись, і зсередини вдарив потік яскравого білого світла, який на мить осліпив обох. 

Рейч уже зробила крок, щоб зайти всередину, але відчула, як Віктор схопив її за руку. 

— Стій! — випалив він, його голос звучав різко й напружено. — Це погана ідея. Не йди туди. 

— Ти мене не зупиниш, — холодно відповіла вона, навіть не озираючись. 

— Тоді я залишусь тут, — нерішуче додав він. — На вулиці. 

Жінка лише закотила очі, її незадоволене цмякання розтануло в гучному завиванні вітру. 

— Ви, чоловіки, всі однакові... Боягузи, — кинула вона з викликом і, не чекаючи відповіді, зайшла всередину, залишивши Віктора наодинці з зимовою темрявою. 

Усередині перед нею простягнувся довгий білий коридор. Стіни блищали стерильною чистотою, а ряди яскравих ламп на стелі створювали відчуття нереальності, ніби вона потрапила в інший світ. По обидва боки коридору стояли двері, кожна з яких вела кудись у невідоме. 

Рейч почала крокувати вперед, поступово звикаючи до осліплюючого світла. Її кроки глухо відлунювали в порожньому просторі. Проходячи повз двері, вона зупинялася біля кожної, тягнула за ручку й перевіряла, чи вони відчинені. Але замки вперто не піддавалися. На дверях висіли таблички, проте Рейчел навіть не намагалася вчитуватися в них, не бажаючи втрачати часу. 

— Твою ж мать! — вигукнула вона, коли чергові двері виявилися зачиненими. Її голос, наповнений роздратуванням, луною розійшовся по коридору. 

Відступивши на кілька кроків, вона гнівно вдарила ногою по дверях. Її злість наростала, заповнюючи кожну клітину тіла. Жінка почала несамовито стукати по всіх дверях підряд, майже божевільно смикаючи ручки в надії, що хоча б одні двері відчиняться. 

Зненацька вона відчула, як одна з ручок піддалася її натиску. Двері з легким скрипом відчинилися, відкриваючи перед нею новий простір. 

Рейчел завмерла, ледве вірячи, що їй вдалося знайти хоч одні відкриті двері. Вона застигла на кілька секунд, вдивляючись у непроглядну темряву за ними. Її серце калатало, а подих був важким і переривчастим. Зібравши всі сили, вона зробила крок уперед, повільно й обережно увійшовши до приміщення.