розділ 5

Машина зупинилася біля будинку, який виринав із туману, мов привид. Невеликий, із приглушеним світлом у кількох вікнах, він здавався єдиним острівцем тепла серед безкрайніх обіймів зимової ночі. 

Вони вийшли з машини й повільно попрямували до дверей. Ноги тонули в пухкому снігу, який зрадницьки хрустів під кожним кроком. Зупинившись біля входу, вони на мить перекинулися поглядами, ніби шукали в очах одна одної впевненості. 

Рейчел простягнула руку до дверного дзвінка і натиснула на кнопку. Гучний звук прорізав ніч, розливаючись у непривітній тиші. Він здавався майже образливим на тлі спокою, що огортав будинок. 

Вона чекала. Можливо, господар будинку вже спав, адже була глибока ніч. Але здаватися було ніколи. Ще раз натиснувши на дзвінок, Рейч напружено прислухалася. В цей час Еббі тремтіла, не від холоду, а від напруги, яка, здавалося, пронизувала їх обох. 

Раптом за дверима щось клацнуло. Потім ще раз. Дівчинка стиснула руку матері міцніше. Цей звук був простим, але в тиші він звучав гучно і лячно. Двері повільно відчинилися, і з’явився чоловік у червоному пухнастому халаті. Його здивоване обличчя підсвічувалося приглушеним світлом із коридору. 

— Рейчел? — промовив він, нахиляючись трохи вперед, щоб краще роздивитися гостей. 

На кілька секунд усі завмерли. Вони мовчки дивилися один на одного, ніби не впевнені, що це відбувається насправді. Зрештою чоловік відступив убік, жестом запрошуючи їх увійти. 

Мати з донькою, не роздумуючи довго, переступили поріг. Усередині було тепло й затишно, і це різко контрастувало з холодною, непривітною ніччю. Рейч полегшено зітхнула, але всередині не могла позбутися відчуття, що їхні проблеми на цьому не закінчилися. 

Вона обережно допомогла зняти пальто з доньки, а потім м’яко підштовхнула її, дозволивши піти в одну з кімнат. Будинок вже був знайомим для дівчинки, тож вона впевнено зникла в коридорі. Жінка акуратно повісила свій верхній одяг на вішак і роззулася, відчуваючи, як напруга повільно спадає. Після цього вона попрямувала до вітальні. Чоловік, який стояв неподалік, мовчки пішов слідом. 

— Що ти тут робиш? — серйозним і трохи здивованим тоном запитав він, коли вони опинилися в затишній кімнаті. 

Рейч зітхнула і поглянула в бік, ніби шукаючи правильні слова. 

— Вибач, це довга історія... 

— Рейчел... — у його голосі вчувалася стримана тривога. 

— Вікторе, — нарешті вимовила вона, зустрівши його погляд, — зараз усе гаразд. Найважливіше — щоб наша донька була в безпеці. 

Віктор не відвів очей. Його чоло злегка насупилося. 

— Розкажи мені все. Можливо, я зможу чимось допомогти. 

Рейч замовкла, поглянувши на свої ноги. Її пальці ледь помітно здригалися, ніби від внутрішньої боротьби. 

— Не мовчи, — наполіг він, відчуваючи, як напруга в кімнаті лише зростає. — Думаєш, мене не лякає те, що ви посеред ночі приїхали сюди? Тим більше, коли ми бачимося лише на свята. 

Рейчел важко зітхнула й нарешті зважилася відповісти: 

— Гаразд... Здається, на Еббі хтось полює. 

Ці слова, наче важкий камінь, впали у тишу. Віктор застиг на місці, а потім, не знаходячи сил втриматися на ногах, опустився на диван. Його серце застукало швидше, а в тілі з’явилася тремтлива слабкість. 

— Це правда? — тихо перепитав він, ніби сподіваючись, що це лише жарт чи непорозуміння. 

Рейч повільно кивнула. 

— Це якийсь чоловік у костюмі сніговика, — почала вона з відчутною тривогою в голосі. — Але на голові у нього був... білий гарбуз. Я не знаю, чого саме він прагне, але точно впевнена, що той замислив щось жахливе. 

Жінка повільно піднялася з дивана, відчуваючи, як напруга покидає її тіло, і рушила до найближчого крісла. Вона провела рукою по його м’якій спинці, ніби шукаючи в цьому жесті заспокоєння. 

— До нашого будинку прийшли ті самі аніматори з торгового центру, в костюмах сніговиків. Їх було багато... 

— Справді? — здивовано перепитав Віктор, трохи нахиляючись уперед. 

— ТАК! — різко відповіла Рейч і зробила коротку паузу, наче намагаючись зібрати думки. — Так ці дурні ще й зліпили безліч снігових скульптур просто поруч із нашим будинком! 

— Це жахливо... — м'яко промовив чоловік, намагаючись її підтримати. 

— Авжеж жахливо! — жінка різко повернулася до нього, її очі блищали від обурення. — Ти думаєш, це нормально, коли хтось ліпить сніговиків навколо твого будинку?! 

— Звичайно, що ні, — впевнено відповів Віктор, стараючись зберігати спокійний тон. — Але ти можеш не хвилюватися. Я завжди поруч. 

Він підвівся з місця і повільно підійшов до Рейч. Його рука невпевнено торкнулася її плеча, у жесті, що мав її заспокоїти, а, можливо, і трохи зблизити. 

— Не торкайся до мене! — різко вигукнула вона. 

Рейчел відштовхнула його рукою в груди й швидко відступила назад. Її плечі напружилися, а руки зімкнулися на грудях, наче вона намагалася захиститися від чогось невидимого. Вона стояла на відстані кількох кроків, зберігаючи дистанцію, а її погляд ковзав кімнатою, уникаючи зустрічі з його очима.