розділ 4

Спокій. Спокій… Це було єдине, чого вона прагнула в цей момент. Надворі вже панувала густа нічна темрява, і місто, здавалося, затихло у своїй втомі. А вона? Вона сиділа в чотирьох стінах, відчуваючи, як усе, що мало бути зроблено за день, раптом обвалилося на її плечі важким тягарем. Завжди так, правда? Здається, часу безліч, але варто відволіктися лише на мить, як його вже не вистачає. 

Рейчел лежала на ліжку у позі ембріона, стискаючи кулаки й заплющивши очі. У напівтемряві кімнати її фігура нагадувала крихкий силует у вирі хаосу. Вона почувалася так, ніби життя втратило барви, а натомість залишилися тільки сірі тіні її думок. 

Той незнайомець… Його образ гніздувався в її розумі, наче зловісна мантра, що її не можна позбутися. Їй хотілося стерти його зі своєї пам’яті. Якби вона могла, вона б уже давно висловила все, що думає про нього. Можливо, навіть ударила б його, щоб хоч трохи заглушити власний біль і лють. 

Але з іншого боку, що, якщо він і справді причетний до тих дітей, що зникли? Її мозок, мов механізм, який перевантажили, видавав усе нові й нові теорії. Вона не могла зупинитися. Кожна думка – ще одна нитка у мереживі страху, що огорнув її щільним коконом. 

Темрява за вікном наче дивилася на неї, очікувала чогось. Здавалося, ніч у цьому місті мала свої секрети, і Рейчел знала, що вона – лише маленька частина чогось набагато більшого, набагато страшнішого. 

Зненацька до кімнати зайшла Ебігейл. Її кроки були майже нечутними, і лише зрідка підлога видавала легке скрипіння під вагою дитини. 

— Мам, глянь на вулицю, — промовила вона тихо, але з якимось дивним натяком на наполегливість. 

Рейчел відчула, як її думки, які досі хаотично кружляли в голові, поступово зосередилися на доньці. Вона повернула голову у її бік, але не поспішала щось відповідати. 

— Залиш мене у спокої, — промовила жінка, стримано і трохи зітхнувши. В її голосі вчувався не гнів, а швидше безмежна втома, яку вже давно було важко приховати. 

Еббі кивнула, навіть якщо мати цього й не помітила. Дівчинка постояла біля дверей, ніби намагаючись вирішити, що робити далі, і потім тихо вийшла, залишивши двері трохи прочиненими. 

Рейч намагалася повернутися до свого стану напівзабуття, але щось у словах і тоні доньки залишило після себе невидимий слід. Вона повільно сіла на ліжку, відчуваючи, як серце починає битись трохи швидше. Думки вихором змішувалися в її свідомості: що могло так зацікавити чи налякати Ебігейл? 

Вона встала і, повільно рушивши до вікна, відсунула важкі штори, які завжди здавалися їй бар’єром між нею і зовнішнім світом. Перед її очима відкрилася картина, від якої повіяло не тільки холодом, але й чимось гнітючим. 

Надворі вирувала шалена заметіль. Густа завіса снігу кружляла, закриваючи огляд, немов це був не просто зимовий шторм, а якась невидима стіна між реальністю і чимось іншим. Вітер ревів, кидаючись у шибки і тріпаючи гілки дерев, які раз по раз били по вікну. Усе навколо здавалось одночасно живим і ворожим, наче сама природа затаїла якусь образу. 

Жінка спершу не побачила нічого незвичайного, окрім хаотичного танцю хуртовини. Але за кілька секунд її погляд зачепився за щось дивне. Вдалині, на задньому подвір’ї, у сніговому вихорі виднілися постаті. 

Високі, нерухомі тіні. Їх було троє, можливо, більше. Вони стояли мовчки, зливаючись із білим хаосом, майже невловимі для ока, але разом із тим абсолютно реальні. Їхні обриси були розмитими, наче це були не люди, а лише тіні чогось давнього, чужого. 

Рейчел застигла, відчуваючи, як холод пробирається глибоко під шкіру. Її дихання стало важчим, серце калатало, ніби попереджаючи про щось. Хто ці люди? І чому вони стоять там, посеред шаленої бурі, нерухомо, ніби чекають? 

Вона стояла біля вікна, відчуваючи, як невидима петля страху затягується навколо її свідомості. Щось у цій сцені було не так. Це була не просто буря. Це була ніч, яка приховувала у собі щось набагато страшніше. 

Від жаху Рейч не могла відірвати погляду від дивних постатей за вікном. Вони наче коливалися, наче мерехтіли на місці, а за мить почали набувати чіткіших обрисів. Її серце закалатало дужче, коли вона усвідомила, що ці силуети нагадують... сніговиків. Тих самих сніговиків, що ходили по торгівельному центру. 

«Ні, це неможливо...» — подумала та, але її пальці вже самі потягнулися до штори, щоб закрити вікно. Тремтячими руками вона різко смикнула тканину, і кімната потонула в сутінках. Її переслідувала думка: якщо це люди, вони точно помітили її. Вона ж так необачно стояла там, у світлі, ніби на оглядовому майданчику. 

«Хто вони? Чого їм треба від мене... або від Еббі?» — холодок пробіг хребтом. Паніка на мить паралізувала її, а потім, ніби прокинувшись, Рейчел кинулася до дверей. 

— Еббі! — викрикнула вона, її голос розсік тишу. 

Вона вбігла в кімнату доньки, але ліжко було порожнім. Постіль виглядала так, ніби Ебігейл навіть не лягала спати. 

— Еббі! — знову покликала вона, гучніше, сповнена тривоги. 

Рейч металася по будинку, заглядаючи в кожну кімнату другого поверху. Коридори здавалися довшими, стіни — ближчими. Важке дихання виривалося із грудей, а серце калатало в горлі. 

— Ебігейл! — її голос дзвенів, і в ньому вже чулося більше страху, ніж надії.